Чи порозуміються коли позашкільні стратеги з реальним позашкіллям?
Увага! Ця стаття носить узагальнюючий характер. Вона не про окремо взятий заклад, район, чи область. Це роздуми. Можливо пропозиції. Хтось скаже, що не на часі. В Україні, мовляв, такі події… Можна промовчати. Можна все життя мовчати, прилаштовуватись. І все залишатиметься як є. Але це не буде правильним.
Щойно в Словацькому місті Мартін відбувся чемпіонат Європи з авіамоделей F1E. Надто радісно, що на нього «пробилась» жовто-блакитна команда з України у складі Софії Чорної (15 років), Дмитра Чорного (12 років) і Діани Мелехової (15 років). Це перша участь команди юних авіамоделістів з України у даній категорії моделей за всю історію вільно літаючих моделей. І дебют виявився вдалим – українська команда перемогла!
Перш за все, великий патріот і ентузіаст, а вже потім тренер і керівник команди Ігор Чорний на сайті «Моделька» детально розповів про складові успіху, перерахувавши вклад усіх умільців з України і поза її межами в технічне оснащення переможців. Надто приємно, що у списку названі імена наших колишніх СЮТівців. Це – Олександр Ювенко, Віктор Ювенко і Василь Ювенко. Вони всі виросли у наших стінах. Спочатку як юні техніки, а потім і як керівники авіамодельних гуртків нашої Носівської СЮТ.
…Вони й до сьогодні з ностальгією відвідують нашу СЮТ. З кожним із них у мене дружні, приязні стосунки. Але всі мої пропозиції щодо згоди очолити бодай один авіамодельний гурток, всього одну «групочку», наштовхуються на чемну тверду відмову. Мовляв, дякуємо Васильович, але беручи до уваги ваші нинішні «освітянські заморочки» – ні. Раніше як було? Ведеш гурток і ведеш журнал обліку його роботи. Все. А потім видумали якісь плани виховної роботи, окремої роботи з «важкими» і обдарованими, яких у нас завжди не бракувало, атестації на відповідність посаді, конкурси на кращого керівника року, заяви до гуртка, про закінчення гуртка, звіти про се, про те і т.п. І вся ця морока за які гроші? А забезпечення яке? За кошти керівника? Так сьогодні у вас треба рік працювати, щоб заробити кошти на один двигун до моделі! Вони не звинувачують у цьому СЮТ. Такий стан справ склався.
Такий стан справ… А хто ж його створив? Я, як керівник позашкільного закладу впродовж «колишніх» і «нині створених» умов роботи для керівників гуртків, є живим свідком усіх змін у позашкіллі впродовж десятиліть. Я можу і здатен глибоко проаналізувати кожну складову нинішніх вимог до керівників гуртків і до забезпечення умов їх роботи у будь якій ретроспективі, за будь який період. Без самовихваляння, зазначу, що я завжди був думаючим керівником і так вважаю не тільки я. Але кому мої роздуми і поради потрібні? Хоч, слід віддати належне, у 80-х мене неодноразово залучали до розробки керівних документів у галузі позашкілля. Бувало, днями, неділями перебував у Києві з такими ж колегами з інших областей і ми, нерідко, вели аж занадто жваві дискусії з представниками міністерства освіти, впроваджуючи у майбутні документи надбання з власного досвіду кожного. Було.
Дуже багато знаю і вмію. Але нині, та що нині, від початку незалежності – жодного звернення до мого досвіду. Все вирішують невідомо хто і невідомо де. Я не хочу сказати, що все є негативним. Приміром, «Типові штати позашкільних закладів» дуже очікуваний документ і практично бездоганний. Нема особливих зауважень і до «Типових положень про позашкільні заклади», бо в них ще й до досі збереглося колись нами у Києві так важко «проштовхуване»… Але ж дурниць шкідливих немало. От з’явилась атестація керівників гуртків. Цілком зрозуміло, що вона була «перетягнута» у позашкілля зі школи. Бо там атестувалися вчителі. Багато з них керували предметними гуртками... Спершу керівників гуртків не атестували. Проте потім, як у нас нерідко буває, хтось довів, що керівників гуртків таки мають атестувати. Сперечатися? Собі ж дорожче. Не мудрили довго і над вигадуванням положення про їх атестацію. Нехай атестуються як учителі загальноосвітніх закладів. І вже нікого не цікавить, що керівники гуртків – це власники унікальних знань і вмінь! Це не двадцять чи сорок хіміків, або фізиків у районі для яких викладання предмету – звичайна робота… Це інше. Але вже сталось. Тепер скажіть мені, хто може не формально атестувати того ж таки авіамоделіста? Якщо він один не те що у районі, а й в області?! А якщо формально атестувати, на «відповідність посаді», то кому потрібна ця морока? Адже все рівно буде атестованим!
Взагалі про атестацію керівників гуртків і її несподівані наслідки у позашкіллі хочеться повідати трохи детальніше. Я цілком згоден, що мають атестуватися військові, лікарі, вчителі – бо там науки йдуть вперед, зміни підходів, державне замовлення і все таке. Але навіщо атестувати керівника гуртка, коли тими його унікальними знаннями, вміннями і навичками ніхто навіть в самій атестаційній комісії не володіє?! Навіщо ті стоси паперів творчих звітів, розробок, вивчень досвіду? Приміром атестують на «придатність» керівника радіогуртка. Ніхто в комісії не знає азбуки Морзе, міжнародних радіокодів і інших буквально сотень нюансів його щоденної роботи з дітьми. Він набував і набуває їх самостійно з тільки йому відомих джерел. Але він має загальну середню освіту. Раз на п’ятиріччя потрібно атестувати «на придатність»… Чи думав хто, яке це приниження для такого керівника гуртка? Хіба його «придатність» не може оцінити керівник закладу, який його ледь умовив погодитися на ту роботу? На роботу за копійки!
Я маю великий досвід, щоб впевнено стверджувати, що керівники гуртків, це у переважній більшості – неперевершені майстри своєї справи. Їм низько вклонятися треба, що вони погоджуються (дуже часто собі в збиток) працювати з дітками. Не атестувати їх треба, а вчитися у них. А ми їх розганяємо атестаціями. Не хочуть вони бути приниженими, навіть якщо проходять ті атестації «на ура»… Я живий свідок і учасник того, про що стверджую. Я працював «колись», до атестацій, і працюю «тепер». І я бачу до чого призвели спроби «впорядкувань» і «регламентацій» у самобутніх творчих сферах діяльності (не роботи, а саме – діяльності!) справжніх керівників гуртків.
Та хіба тільки атестація керівників гуртків є дурницею? А чи не дурниця відбувається із затвердженням авторських програм роботи гуртків. Починаючи з місцевого методкабінету і завершуючи вченими радами при обласних ІППО і «міністерськими грифами» від інституту технологій і змісту освіти?! Там що, нема нагальніших проблем? От скажімо авіамоделіст, майстер спорту міжнародного класу, відомий у світі чоловік, щоб працювати з гуртком, має написати програму за якою до нього зможуть ходити місцеві сусідські дітки, щоб не вештатись на вулицях, а навчитися чомусь корисному. Так мало, що він має нафантазувати і написати все, що з ними робитиме на цілий рік наперед, так ще ж з моменту комплектування групи, коли ще й занять толком не було, він зобов’язаний «вгадати» хто з дітлахів обдарований, щоб хутко внести до відповідного звіту. А тим часом складену ним програму «тьоті» з місцевого методкабінету, які ні біса не мислять у ним написаному, зобов’язані розглянути і затвердити, або відхилити. І тільки тоді наш народний ентузіаст зможе спілкуватися і навчати діток, які зацікавились авіамоделюванням… Уявіть собі на мить, що може відбуватися, коли «тьотя», нічого не мисляча в авіамоделізмі чи радіоспорті, яка є фахівцем у загальноосвітній галузі і звикла ставити підписи там, де все нею усвідомлюється, має ставити затверджуючий підпис на документ з невідомої їй галузі. Які можливі варіанти пояснень, умовляння, благання, торги… Навіщо? Кому це потрібно? Адже в тому ж таки позашкільному закладі є більш споріднені з предметом фахівці…
Або наш гіпотетичний авіамоделіст може скористатися так званою "міністерською програмою", кимсь написаною, з темами, які ні біса не підходять для його умов і фахового рівня, трапляється, 40-річної давнини. І ні кроку вбік, бо зміни теж треба затверджувати! Люди! Мова ж не про загальноосвітній предмет на який є державне замовлення, а про гурток, найголовнішою метою якого є відволікти підлітка від вулиці! Яка вступна частина, які виклад і узагальнення? Які «поурочні плани»? Та хай хоч цукерки там на заняттях роздають, аби на вулицях діти не вештались чи вдома «клубничкою» не захоплювались, а були під контролем дорослого! Кому це ще не зрозуміло?! Кому і коли здалося, що затвердження авторської програми роботи гуртка керівником позашкільного закладу, як це було раніше, недостатньо? Звідки така недовіра? Що, були якісь прецеденти?
І всі подібні дурниці, що непомітно з’являлися чи то з появою «Інститутів удосконалення» і пошуком роботи для себе, чи просто з бажання все обліковувати, регламентувати і передбачати, поступово розігнали з позашкілля найцінніші наші кадри. Ті ж моделісти – це хлопці конкретної справи, власники унікальних умінь і навичок. Як правило, і педагоги «від Бога». Їх ніким замінити, як скажімо, вчителя фізики чи біології. Але писати фантазії вони не люблять, атестуватися не люблять, їздити на безглузді для їх фаху курси «підвищення кваліфікації» не люблять… Не люблять люди цієї категорії займатися, на їх переконання, непотрібною паперовою рутиною. Вони просто люблять і вміють працювати з дітьми. І діти до таких тягнуться. Я ж це бачив, врешті. І сам відчував, як теж керівник гуртка члени якого ставали чемпіонами СРСР з радіоспорту і відомими людьми. Але то інша історія.
Що ж ми тепер маємо після введення атестації лабораторій і закладів, атестації керівників гуртків, введення типових і авторських планів роботи, видачі свідоцтв про навчання у гуртку, штучного визначення обдарованих і педагогічно запущених і іншого паперового «впорядкування» з творчим фантазуванням? Якщо, приміром, у 70-х – 80-х роках на обласні змагання школярів з авіамодельного спорту прибували збірні команди з усіх 25 районів нашої області, то нині на них ледь прибувають три команди… Так само і по всій Україні. Щезли, чи десь поодиноко в обласному центрі, або в далекому селі ледь жевріють гуртки судномоделювання, ракетомоделювання, автомоделювання, радіоспорту. Думаєте у дітей зник інтерес до цих видів? Ні. Їх і сьогодні не відірвеш від керування літаючою моделлю. Тоді що? Гуртки відповідні щезли. Тих керівників гуртків, які все ж продовжували працювати, знищили вище описані «впорядкування» і «паперотворчість» до яких ще додалися непомірні ціни на утримання і розвиток техніки: моделей, малих автомобілів, картингу… Якщо вони ще де і залишилися, то не масово, а швидше – елітно. Натомість – фітодизайн, оригамі, вокал, танець… Діти працюють з папірцями, склянками, пластиковою тарою, гілочками, черепашками – саме з тим, що можна знайти на смітнику. І це всі практичні навички, які пропонує нинішня освіта після повсюдної ліквідації шкільних майстерень і повноцінних уроків праці?
Моя б воля, я б навіки зняв усякі вимоги щодо процентних «охоплень» дітей гуртковою роботою, протекцій гурткам в сільській місцевості і т. ін. Крім красивого звучання, без фахового і матеріально-технічного супроводу – пустодзвонство. Є талановитий організатор і матеріальна база – є гурток! Нема – нема. Це не нове. Такий підхід існував і добре зарекомендував себе результативністю у 70-х – 80-х роках. А нині дожилися, що один дурень, який навіть слово «експонат» довго не міг вимовити, бовкнув про 70 відсотків охоплення – і зашурхотіли папери. Вони все витримають. І байдуже, що подібними непродуманими вимогами нівелюється смисл гурткової роботи. Бо виявляється, що для керівництва гуртком не потрібно хисту відповідного. Тобі гурток і так «нав’яжуть», якщо ти вчитель. Бо 70 процентів треба дати! Іноді гуртками тупо «довантажують» до ставки. А в сільській малокомлектній школі, де два десятки дітей, щоб витримати норму наповнюваності, змушені усіх хлопчиків і дівчаток з першого до останнього класу, незалежно від уподобань дитини, записувати до одного гуртка! З появою базових шкіл відразу пів-школи розвозять після уроків по домівках. А може серед тих діток хтось і на гурток хотів залишитися? Скажіть, яка практична користь державі від таких підходів? Які 70 відсотків? Марнотратство.
Далі. Враховуючи нові реалії нашого життя, має терміново відновитися і структуризуватися профільність позашкільних закладів. Перш за все, закладів спортивно-технічного спрямування. Як центрів орієнтації молоді і надання їй навичок у війського-технічних галузях. Має бути терміново відновлено їх достатнє фінансування. Наспівалися і натанцювалися. Нині СЮТ і ЦНТТМ повинні бути першочергово оточені державним піклуванням. На сьогодні вони просто зобов’язані максимально відновити співпрацю з оборонними товариствами, зокрема з ТСОУ, федераціями з військово-технічних видів спорту, для чого потрібно, щоб державні структури провокували і підтримували їх взаємну зацікавленість. Настав час повернення до орієнтації шкільної молоді на захист Вітчизни. Тут роль позашкільних закладів технічного профілю важко переоцінити.
Отож має моя Носівка авіамоделістів світового рівня. Як має і діток які незмінно тою справою цікавляться. Знаю, що дехто з дітлахів навідуються до домашніх майстерень дяді Саші і дяді Віті і отримують надзвичайну насолоду потримати тремтячими від хвилювання руками справжню модель літака (як по сьогоднішньому, то літака-безпілотника!). Віктор Васильович і Олександр Васильович, як колишні наші одні з кращих керівників гуртків, і пояснюють, і допомагають – педагогів колишніх не буває. Але очолити гуртки в СЮТ, як колись, не хочуть. Мають право не погоджуватись. Бо ми їм змушені пропонувати надто неприйнятні умови для співпраці. Причому в галузі неймовірно на сьогодні потрібній для держави…
Ось такий місцевий протест керівників гуртків «від Бога» дурнуватій політиці МОНу в організації і здійсненні позашкільної роботи з дітьми. Нині прийшли до МОНу нові люди. Але чи знайдуть час і бажання змести безглузді підходи попередників? Чи наважиться хто на реформування позашкільної роботи з існуючої зарегламентованої і перестарілої планово-урочної системи у клубну? Істинно клубну. А не заміною назви «гурток» на назву «клуб», як це подекуди відбувається. Після чого видається за «клубну». Нагадаю, що схема справжньої клубної роботи така: є приміщення і є керівник клубу з робочим загальним списком членів клубу. Є графік роботи клубу. Школярі приходять на заняття у ті часи й години, коли кому зручно. Життя надто змінилося і тепер, на відміну від минулого, практично у кожного підлітка є чим після уроків зайнятися вдома – телевізор, ПК, інші сучасні цяцьки. Врешті, настав час для узгодження форм нашої позашкільної освіти з формами так званої неформальної освіти в країнах ЄС – аналога нашої «гурткової».
За нинішніх умов, при законодавчо закріпленій добровільності відвідування позашкільного закладу, школяра важко прив’язати до розкладу. Відтак йому має бути надана можливість відвідувати обраний ним авіаклуб (радіоклуб, фотоклуб, клуб оригамі «Веселий папуга», тощо) у зручний для нього час, погоджений з керівником клубу. І більш ні з ким. Така форма й «моїх» Ювенків влаштовує. Бо саме так ніким не «обліковувані», проте, тим не менш, реальні дітки до них і навідуються. Ніхто нічим нікого не обтяжує. Нема журналів і паперів, а корисна справа профорієнтації і набуття навичок відбувається. Можливо, аби подібні умови співпраці були запропоновані керівникам гуртків (клубів) з боку позашкільних закладів, то ще багато з них (колишніх «наших», насправді) повернулись би до роботи з дітьми і, впевнений, у моїй Носівці знову б з’явилися юні чемпіони. А поряд з такими готувались би інші дітки. Як до дорослого життя, так і до захисту Вітчизни. Слава Україні!
Василь Кияниця, директор СЮТ з понад 40-річнем стажем. |
