Носівська станція юних техніків

Антенны UR4RWW

VasilVas — Sat, 26 Sep 2020 21:56:51 GMT

Унікальна споруда!

Мабуть кожний, хто бував біля подвір’я і на подвір’ї СЮТ, не міг не звернути увагу на грандіозні, вражаючі уяву поворотні антени колективної радіостанції. Звідки вони? Хто їх спорудив і змонтував на такій значній висоті? За чиєї допомоги? І тут слід назвати прізвища свідомих земляків вкладом яких робилася спільна справа для потреб гуртків. Це було зовсім не те, як зараз, дехто з тих, хто мають можливість допомогти (і щире спасибі їм!) шукають гаманець і дістають 50…100 гривень. Ні, тоді у 80-ті, кожний пропонував не стільки кошти, скільки допомогу.

Вагомий вклад у спорудження згаданого антенного господарства зробив колишній начальник РЕМ І.З. Куценок. Досить було звернутися мені до Івана Захаровича і пояснити, що без антен, яких у нас нема, наші юні носівчани не зможуть просто технічно бути на рівних зі своїми суперниками, а про подальші перемоги – годі і мріяти, як на подвір’я СЮТ усього за декілька днів були доставлені багатотонні щогли-опори. Чоловік слова і діла І.З. Куценок віднайшов їх десь під Калинівкою у «високовольтників» і безкоштовно доставив у СЮТ. З головною бетонною щоглою нам допоміг Ярослав Монтешевич, який тоді працював заступником міністра залізничного транспорту, на якого ми вийшли через його дружину-носівчанку Олю Бондаренко.

А інший ентузіаст і патріот рідного краю Іван Петрович Висотков посприяв у виділенні з Чернігівського льотного училища поворотного редуктора від локаційної станції. Колишній директор місцевого заводу «Побідит» Володимир Григорович Кубрак та головний економіст цього заводу і великий ентузіаст технічної творчості Анатолій Трохимович Дяченко посприяли металом, трубами, кріпленням і ін. А керівники гуртків Сергій Григорович та Володимир Вікторович Зеленяки, я та Сергій Михайлович Микула уже безпосередньо на місці монтували елементи антени і встановлювали їх на робочу висоту не гірше за «монтажників-висотників» з відомої пісні.

Унікальна споруда, як для Носівки, яку треба зберегти, щоб іноді хоч зовні показати, як вона діє. Все надійно. Ні температурні перепади, ні опади не впливають на її роботу. Тут серед світлин додається відео її плавного і граціозного обертання. Відео зроблено навесні. Трохи більше місяця тому, ще працювала...

Більше фото і відео антени тут: https://www.facebook.com/groups/628795813914575/permalink/3371570719637057/

ЗГРЛС. Любеч-1 (продовження)

VasilVas — Mon, 03 Aug 2020 20:05:04 GMT

Історія поряд. Об'єкт "Любеч-1"

Сергій Павленко

Історія поряд: чернігівець з Грибової Рудні керував військовими підрозділами Любеч-1 та Чорнобиль-2

МИ МОГЛИ ЗАДІЯТИ і 10, і 25 ПЕРЕДАВАЧІВ. НА СЕКРЕТНИЙ ОБ’ЄКТ «ДУГА-2» МАЙЖЕ ПОВНІСТЮ ПРАЦЮВАВ ОДИН ЕНЕРГОБЛОК СТАНЦІЇ!

Минулого року ми надрукували розмову про цей об’єкт з полковником, який служив тут з 1994 року. А сьогодні бесідуємо з Володимиром Мусійцем, який був тут командиром у 1984—1988 роках.

Сканували територію США

— Володимире Федоровичу, ви 12 років служили у військовій частині, яка займалася, так би мовити, скануванням території США. Про Чорнобиль-2 уже чимало написано. Але іноді важко знайти істину. Бо про цей таємний об’єкт-містечко є і багато легенд. А ви очолювали його не один рік. Отже, яке його було призначення?

— Об’єкт 2999 (РЛС ЗО 5Н32) створений відповідно до постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 29 вересня 1969 р. По-військовому він називався Окремий радіотехнічний вузол загоризонтного виявлення стартів міжконтинентальних балістичних ракет СПРН (системи попередження про ракетний напад) у складі військ протиповітряної оборони. Ще його називали «Дуга-2» (на знімку). Він складався із двох центрів, у кожному з яких стояли антени великого розміру. Любеч-1 працював як передавальна позиція; Чорнобиль-2 — як приймальний центр станції загоризонтного виявлення стартів міжконтинентальних балістичних ракет з території США. Остання антена була заввишки понад 150 метрів і шириною 750 метрів. Стальні опорні труби мали товщину до 3 сантиметрів. Із Чернігівської області потужний короткохвильовий імпульс передавався в іоносферу, відбиваючись від неї, «накривав» США і повертався назад. Уже в Чорнобилі-2 унікальна антена вловлювала «побачене». Отак можна було зафіксувати старт балістичної ракети і передати інформацію на командний пункт СПРН для прийняття відповідного рішення.

— Коли ви у 1976 році прибули на об’єкт, він уже діяв?

— Ні. Я приїхав у вересні того року. Тоді ж уперше запрацював Чорнобиль-2. Система попередження про ракетний напад, як виявилося згодом, була недосконалою, вона потребувала доробки, тестування. Оскільки використовувалися короткі хвилі, то в ефірі виникли перешкоди, зокрема, в системі SOS, деяких інших передавачів і радіоприймачів, що працювали на коротких хвилях. Скарги йшли зі Скандинавських країн, Австрії тощо.

— Ви не зважали на ці протести?

— Ми вдосконалювали техніку. Адже Чорнобиль-2 мав не тільки антену. Тут містилися командно-обчислювальний центр, приймальний центр, вузол зв’язку, ремонтно-перевірочна база (все це — три поверхи), станція оптимізації частотно-вузлових режимів, тилові служби, склади. Будівництво усього комплексу перевищувало вартість окремого блока ЧАЕС.

— Нічого собі!

— У військових частинах, що обслуговували комплекс, служило понад 900 офіцерів та прапорщиків, до 2000 солдатів і сержантів. У військовому містечку Чорнобиль-2 було збудовано житло для сімей військовослужбовців, готель на 300 місць, гуртожиток на 600 місць, середня школа, дитсадок, магазин тощо. Всього тут мешкало десь до 5000 душ. У Любечі-1 був дещо менший житловий комплекс з відповідною інфраструктурою. У цьому містечку стояла військова частина 03354, підпорядкована Чорнобилю-2.

— Чому секретний об’єкт побудували біля ЧАЕС?

— Бо він споживав дуже багато електроенергії. Фактично на нього працював один блок АЕС.

Бойове чергування

— Як велося бойове чергування? Ви включали об’єкт раз на день чи на тиждень?

— Ні. Він діяв цілодобово. На чергування позмінно заступало до 40 військовослужбовців.

— Як ви дізнавалися, чи система діє, не дає збоїв?

— Американці заздалегідь попереджали про запуск «Шаттлів». І ось по них ми, так би мовити, й тренувалися. У відповідний момент промінь сканував старт «Шаттла», і ми його бачили тут, у Київській області. Так само фіксували запуски тренувальних ракет у Карибському морі. Основна мета об’єкта — виявлення запуску балістичних ракет із США у напрямку СРСР.

— А були такі випадки?

— Ні. Щоправда, в липні 1983 р. на командному пункті космічної системи виявлення пусків ракет з території США була сформована помилкова інформація про масовий старт ракет у нашому напрямку. Однак, завдяки високому професіоналізму і детальному аналізу обстановки, здійсненому черговим офіцером підполковником Станіславом Петровим, виявили хибність цієї інформації, і вона не була передана на командний пункт СПРН. Наш об’єкт також не підтвердив цієї інформації.

— Які проблеми вирішували військові та науковці?

— Насамперед передавачі коротких хвиль були відрегульовані так, щоб вони не заважали роботі інших радіостанцій. Складніше було «обійти» полярне сяйво. Воно робило дуже серйозні викривлення, відбивало наш промінь. Тому прикомандировані науковці шукали рішення, як вийти з цієї ситуації.

— Коли ви стали командиром військової частини, вам підпорядковувався і гарнізон Любеч-1?

— Так. Це був єдиний комплекс, що підпорядкувався мені. Від Чорнобиля-2 до Любеч-1 було прокладено чотири 64-кілометрові кабелі для управління. З командного вузла ми передавали наказ — якої сили передавати імпульс-промінь. Ми могли задіяти і 10, і 25 передавачів. Залежно від завдання.

— Кажуть, на об’єкті стояли одні з перших радянських комп’ютерів?

— Це були передові на той час обчислювальні машини. Їх ми мали вісім. Деякі з них займали по два великі зали. Ця апаратура переробляла всі отримані дані. Водночас приймачі, інше обладнання треба було охолоджувати від перегріву — тому діяла система охолодження під кожним поверхом.

— Чорнобиль-2, як відомо, не був повністю уведений в експлуатацію?

— Так, ми здійснювали чергування, експлуатацію комплексу, але тільки у вересні 1986 р. його мали офіційно увести у дію. До цього наші результати сканування території США вважалися пробними, «дослідними». На жаль, аварія на ЧАЕС усе це перекреслила.

Вибух на атомній

— Ви були свідком подій 26 квітня 1986 року?

— Близько 3.00 тієї ночі мені зателефонував начальник особливого відділу і повідомив, що сталася аварія на станції. Через лічені хвилини я вже був у дорозі на Прип’ять. При виїзді на дорогу Чорнобиль—Прип’ять поміряли радіацію — 0,3 рентгена на годину. Потім, під’їжджаючи до станції, раз по раз міряли радіацію. Біля знака «Вимпел» вона була 10 рентгенів на годину, трохи далі — 80, біля мосту — 10, на ґанку міськвиконкому — 0,2—0,4 р/год. Потім я на прохання керівництва міста Прип’ять разом із начальником хімзахисту з 6.00 до 11.00 провів радіаційну розвідку в місті та окрузі. У центрі радіація була 0,5—1,0 рентген на годину, на річковому вокзалі, пляжі — 1,0, радіозаводі — до 5,0, станції Янів — 6,0, складі мазуту — 20, біля їдальні працівників будівництва, за 400—500 метрів від реактора з підвітряного боку, — 100—110 р/год. Об 11.00 я наказав вимкнути апаратуру Чорнобиля-2. Про це доповів своєму керівництву. А о 12.00 я зібрав усіх підлеглих офіцерів у клубі і доповів про обстановку, наказав закрити містечко, зачинити всі вікна, двері, нікого не випускати на двір. Потім знову поїхав у Прип’ять, де брав участь у нарадах з ліквідації аварії.

— Ваша військова частина теж була відряджена до ЧАЕС?

— Так, зранку 27 квітня мною, на виконання розпорядження голови комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС заступника голови Ради Міністрів СРСР Бориса Євдокимович Щербини, було скеровано 100 солдатів і 25 офіцерів для навантаження піску в мішки на Прип’ятський річковий вокзал. Потім на станцію прийшли два ешелони зі свинцем. Ми їх теж розвантажили. Як потім з’ясувалося, усе це не дало жодного ефекту. Свинець випаровувався, бо на зруйнованому блоці була температура вища за 1000 градусів.

— Ваше військове містечко евакуювали 27 квітня — разом з прип’ятчанами?

— Ми, за дозволом Щербини та клопотанням начальника хімвійськ МО СРСР генерал-полковника Пікалова, виїжджали через кілька годин після них, о 21.45. Під’їхали автобуси, і всіх цивільних вивезли на військову навчальну базу в Лютіж. Усі офіцери, прапорщики, солдати залишилися на місці. Невдовзі, через високу радіацію у Прип’яті, в містечко Чорнобиль-2 переїхали близько 500 відповідальних осіб, у тому числі 40 академіків. Мені довелося навіть відкликати деяких цивільних для забезпечення їхнього побуту. Жив у нашому військовому містечку до 5 травня і голова комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Б. Є. Щербина.

Щодня групи офіцерів і солдатів виїжджали у Прип’ять на станцію Янів у супроводі дозиметристів. Однак 2 травня і в Чорнобилі-2 стало жити небезпечно. Вітер подув з ЧАЕС прямо на південь.

— Тобто, до цієї дати Київ ще не зазнав значного впливу радіації?

— Столиці справді пощастило, що до 2 травня, коли були найнебезпечніші викиди радіації, вітер дув на захід і північ. Радіаційний фон тоді ще був у нормі. Але після травневих свят ситуація змінилася...

— Ваша військова частина теж була евакуйована?

— Так, вона переїхала у Лютіж. Для подальшої охорони Чорнобиля-2 ми обладнали казарму у підземному приміщенні на 300 осіб. Тут облаштували кухню, туалети, душеві. В підземеллі радіаційний фон був у нормі. Лише для охорони майна спочатку залишилося 100 військових, а з 4 травня — 58. Уже 8 травня було закінчено вивезення основного майна військової частини.

— Як ви почувалися у ті дні?

— Ще 1 травня у військове містечко прибув начальник медслужби Київського військового округу генерал-майор Фадєєв та інші медики. Після перевірки отриманих мною доз опромінення (понад 60 рентген) вони дали письмовий припис про негайну госпіталізацію. У госпіталь разом зі мною помістили ще чимало офіцерів, які їздили до Прип’яті. Я пробув на лікуванні в госпіталі до 16 травня.

Ліквідація частини

— Яка подальша доля вашої військової частини?

— Нас згодом, через кілька днів, передислокували у Любеч-1. Офіцерам тут виділили житло, солдатів розмістили у казармах. У цьому містечку ми перебували до повного розформування військової частини — в серпні 1988 року.

— За Чорнобилем-2 ще хтось наглядав?

— Це робили військові з Любеча-1. Крім охорони, ми проводили його часткову дезактивацію. Однак промивання доріг, будинків, зняття дерну, вирубування кущів не дало потрібного ефекту. Радіація спочатку знижувалася, а потім знову відновлювалася. Також демонтували все коштовне обладнання. Після розформування нашої військової частини об’єкт Чорнобиль-2 прийняло виробниче об’єднання «Комбінат» за актом від 25 серпня 1988 року. У цьому документі стоїть і мій підпис: «Сдал: командир войсковой части 74939 В. Ф. Мусиец».

— Чи бували ви ще у цьому військовому містечку?

— Довелося сюди приїхати через 20 років. Враження сумні. Все тут у непривабливому стані. В залишеному військовому містечку певний час працював цех з переробки кольорових металів. Адже їх дуже було багато у залишеному обладнанні, яке не змогли демонтувати.

— Ви підтримуєте ідею про демонтаж антени?

— Думаю, це буде важко. Вона побудована капітально. Та й для чого? Щоб отримати металобрухт, непридатний для використання через радіоактивність? Я підтримую ідею використання цих антен у наукових цілях. Крім того, їх можна зробити об’єктами туризму: на антенах є оглядові майданчики, і з висоти 100 метрів відкривається дивовижна панорама.

Бесіду вів Сергій ПАВЛЕНКО.

Чернігів.

Фото з альбому В. Мусійця.

Із досьє «Голосу України»

Володимир Федорович Мусієць (на знімку) народився 25 липня 1937 р. у с. Грибова Рудня Ріпкинського району Чернігівської області. Навчався у Гомельському військовому радіотехнічному училищі, Калінінській академії військ ППО. Служив у Семипалатинську (під Карагандою), Серпухові та інших місцях у системі протиракетної та протикосмічної оборони ППО СРСР. У 1976 р. призначений начальником штабу військової частини 74939 (Чорнобиль-2). Командиром її був з 1984 по 1988 роки. Нагороджений орденом Червоної Зірки, багатьма медалями та іншими відзнаками. Ліквідатор аварії на ЧАЕС 1-ї категорії.

26 квітня 2013 («Голос України»)

ЗГРЛС Дуга-3 під Чорнобилем

VasilVas — Sat, 25 Jul 2020 19:59:02 GMT

Історія поряд. Антена "Дуга-3" під Чорнобилем

СЕРГІЙ ПАВЛЕНКО

Піонерський табір під Чорнобилем… сканував територію США і відвернув атомну війну

Неподалік Чорнобиля є цікавий об’єкт. Приголомшуючих розмірів антена комплексу — висотою із хмарочос (150 метрів) і довжиною в сім футбольних полів (750 метрів). На радянських навіть цілком секретних картах до останнього дня існування СРСР об’єкт скромно йменувався піонерським табором. Коли я разом із учасниками художньої самодіяльності в 1979 році приїжджав сюди, то так і не зрозумів призначення військової частини, для солдатів і офіцерів якої відбувся концерт. Та й нам ніхто не прагнув щось пояснити. І лише нещодавно мені пощастило взяти інтерв’ю в начальника науково-виробничого комплексу «Чорнобиль-2» (1993—1996 рр.) Олександра Йосиповича Мельникова, який і дав роз’яснення стосовно колишнього секретного об’єкта.

Секретний об’єкт

— Що ж то за «піонерський табір» тут був?

— Насправді — це один з таємничих і легендарних витворів військової промисловості СРСР. Для виявлення старту балістичних ракет (БР) потенційного супротивника й видачі про це повної інформації до штабу ППО країни через 2—3 хвилини після запуску. В Науково-дослідному інституті далекого радіозв’язку створювалися загоризонтні радіолокаційні станції (ЗРЛС).

Ідея «загоризонтного виявлення» БР уперше у світі була запропонована конструктором Миколою Кабановим, але дальність прийому в дві тисячі кілометрів була суттєво недостатня. Щоб збільшити дальність виявлення, у 1946 році запропоновано варіант сканування літаків у короткохвильовому діапазоні на віддалі до 3000 кілометрів. Робота ця завершилася в 1949 році. Через кілька років було побудовано макетний зразок загоризонтного радіолокатора, але він досяг дальності спостереження за пусками ракет із Байконура до 2500 км. Перші РЛС раннього попередження були розгорнуті на початку 1970-х. Вони фіксували ракети після їхньої появи із-за місцевого горизонту, а потім «заглянули» за горизонт, використовуючи відбиття радіохвиль від іоносфери.

— Коли було побудовано такий перший об’єкт в Україні?

— У 1970 році біля м. Миколаїв було змонтовано дослідний зразок ЗГРЛС — випробний вузол «Дуга-1» із РЛС (виріб 5Н77), розроблений під керівництвом головного конструктора НДІДАР Франца Кузьмінського. Вузол пройшов випробування в умовах спокійної іоносфери при визначенні моменту старту вітчизняних БР із районів Далекого Сходу і акваторії Тихого океану по полігону на Новій Землі. Позитивні результати випробувань одержали в середньоширотній трасі. РЛС виявляє МБР за їхнім стартовим факелом і працює на основі відбиття радіосигналу від іоносфери, тому одержала назву ЗГРЛС просторової хвилі. Станція розпочала роботу 7 листопада 1971 року. Прийомна антена мала висоту 135 метрів, довжину 300 метрів і була оснащена 330 вібраторами, довжиною 15 метрів і діаметром 0,5 метра кожен. Передавальна антена мала довжину 210 метрів і висоту 85 метрів. Стаціонарний комплекс включав будівлю по фронту 90 метрів із 26 передавачами, кожен розміром із двоповерховий будинок. Виготовлення, монтаж і введення в експлуатацію передавачів здійснював Дніпровський машинобудівний завод.

Роботи велися в зоні підвищеної небезпеки, всередині величезного передавача робочі напруги становили від 6 до 40 кВ. Потім цілий рік головний конструктор Ф. Кузьмінський і його фахівці настроювали системи, «вчили» радар бачити цілі.

Станція повинна була забезпечити охоплення повітряного простору Китаю, вважалася окремим експериментальним вузлом загоризонтного виявлення, працювала ненадійно, нині демонтована.

Водночас Ф. Кузьмінським було розроблено проект створення бойової системи загоризонтного виявлення, згодом реалізовано під Комсомольськом-на-Амурі — «Дуга-2» і під Чорнобилем — «Дуга-3». Ці станції повинні були надійно провадити виявлення групового й масового старту МБР із території США.

— А коли з’явилися величезні антени під Чорнобилем?

— Історія ЗГРЛС «Чорнобиль-2» обросла невігласницькими міфами й безглуздими журналістськими притчами. Спробуємо відокремити плевели від зерен. Проект ЗГРЛС «Дуга-3» розглянуто і схвалено Державною комісією (голова — генерал-полковник Ю. В. Вотинцев) і рекомендовано для поетапної реалізації. Рішення про будівництво прийнято в 1969 році, будувати почали в 1970 році. Очевидці згадують унікальний кран, висотою 200 метрів, що його використовували для монтажу антен. Особлива деталь, що вражала всіх, — ліфт, на якому кранівник піднімався у свою кабіну. Елементи антенної решітки були виготовлені на білоруському заводі «Гомсільмаш» із високолегованої сталі й покриті товстим шаром цинку. Вони й сьогодні, більш як через тридцять років, на вигляд як новенькі. «Чорнобиль-2» — приймальна антена. Передавальна перебувала за 60 кілометрів у північно-східному напрямку біля містечка Любеч Чернігівської області, іменувався об’єкт «Любеч-1». Разом вони складали вузол «Дуга-3». Передавач посилав потужні імпульси, які через Північну Європу й Гренландію доходили до США і поверталися назад. У такий спосіб за допомогою коротких радіохвиль, спроможних поширюватися на тисячі кілометрів, постійно сканувалася територія Сполучених Штатів Америки. До Союзу ракети летіли б 25—30 хвилин, і можна було встигнути прийняти контрзаходи.

«Російський дятел»

— Чому ці об’єкти будувалися поблизу Чорнобильської АЕС?

— Це пояснювалося їхньою високою енергоємністю. Будівництво станції було закінчено в 1975 році, і вона ввійшла до складу системи ППО країни. Державні випробування станції стартували на початку 1986 року, але від моменту аварії на ЧАЕС об’єкт законсервовано. В 1987 році було ухвалене рішення про його закриття.

— Але «Дуга-3» працювала не на повну міць на початку 1980-х років. Коли я там був, то не бачив уже ніякого будівництва...

— Спочатку радар, що його назвали «Чорнобиль-2», працював на частотах між 3.26 і 17.54 МГц. З початком роботи станції її передавач почав блокувати частоти зв’язку, призначені для авіації. Згодом вузол був модифікований і став пропускати ці частоти, переміщаючи свій сектор спостереження.

Станція здатна була виявити старт крилатої ракети «Томагавк» в Атлантичному океані. Під час роботи «Дуга-3» видавала звук, подібний до стукоту дятла, за що одержала в НАТО назву «Російський дятел» (Russіan woodpecker), під якою і ввійшла в історію холодної війни.

Міф про психотронну зброю народився не на порожньому місці. З одного боку, якість виявлення МБР і КР від радара до радара поліпшувалася, але з’явилася нова проблема. Імпульсний звуковий сигнал стукав із частотою 10 Гц у широкій смузі до 40 кГц і вклинювався не тільки в теле- й радіопередачі, «стукіт» був чутний іноді й з телефонів. «Російський дятел» стукав на частотах, зарезервованих міжнародними угодами для цивільної авіації. Заглушити його було неможливо, незважаючи на всі старання окремих спритних фірм, що налагодили виробництво електронних «глушилок».

Звісно, контактів і діалогу між країнами в розпал холодної війни не було, і з’явилися чутки про інше, нібито унікальне, призначення «Російського дятла». Першими про це заговорили за кордоном. Почали мусувати тему, нібито «дятел» призначений для зомбування народів, які не схилилися перед «комуністичною загрозою». Поширювали чутки, що росіяни створюють психотронну зброю, здатну погіршувати фізичний стан людей.

Американський аналог «Російського дятла» називався «Циркулярна пилка». Дослідження і розробки Ніколи Тесли, американського інженера, були застосовані під час проектування загоризонтних радарів. Нікола Тесла попереджав, що бездротова передача електричної енергії може знищувати живі організми. Однією з підстав для будівництва ЗГРЛС послужила інформація, що в США такі роботи ведуться. Почалася битва в іоносфері.

З 1972 року в СРСР розробляється нова концепція інтегрованої системи попередження про ракетний напад. Вона містила в собі наземні надгоризонтні й загоризонтні радіолокаційні станції, а також космічні засоби й була спроможна забезпечити реалізацію відповідно-зустрічного удару. Щоб досягти максимального часу попередження, фіксацію пусків МБР під час проходження ними активної ділянки траєкторії передбачалося покласти на супутники та ЗГРЛС. Виявлення бойових частин ракет на пізніх ділянках балістичної траєкторії передбачалося за допомогою системи надгоризонтних РЛС.

Такий розподіл значно підвищував надійність системи та знижував імовірність помилок, бо для виявлення ракетного нападу використовуються різні фізичні принципи. Головною ланкою цієї нової системи мала бути система ЗГРЛС «Дуга-3».

Супутник дав фіктивну тривогу

— ЗМІ повідомляли, що в 1983 році системою ПВО зафіксовано старт міжконтинентальної ракети з боку США. Це був збій об’єкта «Дуга-3»?

— Навпаки. Ця система по суті врятувала світ від війни. У лютому 2012 року мені вдалося зв’язатися зі Станіславом Петровим, який проживає у Фрязіно Московської області. Підполковник був оперативним черговим командного пункту «Серпухов-15», у якому збиралася інформація із супутників. І от офіцер побачив на дисплеї повідомлення про запуск ракет із території США. Інтуїтивно воно йому здалося неправдоподібним. Доповівши про те, що сталося, Станіслав Євграфович також висловив і свій сумнів. Як з’ясувалося, він мав рацію. Помилкові запуски з’явилися від засвічення датчиків супутника сонячним світлом, відбитим від хмар. Але тоді потрібно було приймати рішення в лічені хвилини. І тут вирішальну роль відіграв об’єкт під Чорнобилем. Він не підтвердив масового запуску ракет із території США.

— Зараз об’єкти під Чорнобилем і Любечем хочуть розібрати?

— На жаль, із «Любеч-1» ми вже спізнилися, об’єкт повністю знищено. «Чорнобиль-2» перебуває в стадії розгарбування. За повідомленням «Департаменту управління адміністрацією зони відчуження», прийнято «рішення уряду» порізати опори на металобрухт. Пошуки такого «рішення» виявилися безрезультатними — в уряді його не приймали.

Антени можуть ще служити!

— Ви вважаєте, що об’єкт може бути сьогодні використаний з користю для держави?

— Будівництво вітроелектростанції на опорах антен економічно виправдано, оскільки витрати на опори становлять понад 50% вартості всієї ВЕС уже за висоти 40 метрів. В «Чорнобилі-2» вітровою стіною може бути отримано 7—8 МВт електроенергії на рік, що повністю покриє потреби зони в теплі.

Крім того, я консультувався з фахівцями-антенщиками, як українськими, так і американськими, котрі підтвердили доцільність використання приймальної антени об’єкта «Чорнобиль-2» для вирішення наукових і прикладних завдань міжнародних програм у галузі телекомунікацій у декаметровому діапазоні радіохвиль, з огляду на те, що вона є унікальною спорудою, яка не має навіть близьких аналогів у світі.

Комплекс будували як фазовану антенну решітку з усіма достоїнствами, властивими цьому типу решіток, зокрема, з можливістю електронного коливання променя. Американські наукові програми, що займаються вивченням іоносфери, зацікавлені у відновленні електроніки антен, якщо українська сторона виявить до цього інтерес. Сьогодні МНС замахнулося на чорнобильські антени, які відвернули ядерну війну. Не кажучи вже про можливість використовувати 29 потужних опор висотою 100—140 метрів у наукових і навіть комерційних цілях. Унікальна споруда є історичною пам’яткою епохи холодної війни. Вміле поводження з ним — поєднання наукових, комерційних та морально-історичних аспектів об’єкта, залучення туристичного бізнесу — може принести відчутний дохід.

Казка про те, що опори корозують і незабаром втратять несучу здатність, вигадана особами, котрі бажають «завалити» їх і продати як металобрухт. Невідомо, чи потраплять ці гроші в казну. Ейфелева вежа на заклепках стоїть 120 років. Військово-промисловий комплекс СРСР будував краще. Не можна ухвалювати рішення стосовно демонтажу опор без експертизи їхньої несучої здатності.

Адміністрація зони відчуження маніпулює «рішенням уряду» про демонтаж вишок антен і здавання в металобрухт. Але ось уже три місяці надати цей документ не в змозі. Хто ж усе-таки дозволив і хто ініціював знищення чорнобильських антен? І куди потраплять гроші від реалізації металобрухту? Сам об’єкт має не тільки матеріальну цінність, яку продовжують грабувати, а й історичну — як пам’ятка нашого минулого. Долею «Чорнобиля-2» повинна зацікавитися адміністрація Президента України. У держави, котра не цінує своє минуле, — немає майбутнього.

Інтерв’ю провів Сергій ПАВЛЕНКО.

Чернігів.

На знімку: «Дуга-3».

Фото надано автором.

Із досьє «Голосу України»

Олександр Йосипович Мельников народився в 1936 році. Закінчив Донецький політехнічний інститут, гірничий інженер. У Чорнобилі з травня 1986 року. До 1991 року працював в УБ-605 і Комплексній експедиції Інституту атомної енергії ім. Курчатова. В 1993-му призначений заступником генерального директора МНТЦ «Укриття» і начальником науково-виробничого комплексу «Чорнобиль-2». У 2011 р. на міжнародній конференції «25 років Чорнобильської катастрофи» зробив доповідь «Вітроелектростанція у «Чорнобилі-2», яку було схвалено. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня за роботу в Чорнобилі (2012 рік). Ліквідатор 1-ї категорії.

25 липня 2012 ( «Голос України»)

Open RTTY Championship

VasilVas — Wed, 04 Mar 2020 22:53:05 GMT

Як «приходять» медалі

За перемоги в заочних змаганнях медалі приходять рекомендованими листами, або «Новою Поштою». Сьогодні зателефонували з поштового відділення: «Василь Васильович, вам рекомендований лист!». За голосом впізнав колишню нашу одну із кращих вихованок Еллу Шмигорську. І де тільки нема наших СЮТівців - подумалося!

Привіз пакунок у СЮТ. Відкриваємо. За стрічками, що символізують кольори національного прапора України, і просвічувалися через упаковку, здогадуємося, що медалі. Так і є! Медалі операторам колективної радіостанції Носівської СЮТ за її перше місце у міжнародних змаганнях “Open RTTY Championship”, які проводилися ще минулого року. Такі затримки іноді відбуваються внаслідок суддівських процесів і це не вина наших операторів.

Кому ж нагороди? Аліні Буцан і Владиславу Новгородському, які були у тій команді, а також – загальнокомандна медаль. Все фотографуємо для історії «Носівської СЮТ». Кому вона ще дорога, звичайно… Бо скоро може закінчитися.

О 15-й приходять гуртківці. Жваві, веселі. Тепер вже гуртом роздивляємося медалі. Жалкуємо, що Аліна у Ніжині і буває тільки на вихідних, а Владислав, який був найактивнішим у минулому році, захопився танцями. Відбулася профорієнтація. Власне те, що й вимагається від позашкільної роботи: через захоплення майбутній громадянин має добровільно визначитися із майбутньою професією. Він вже не займе чуже місце у виші, а домагатиметься свого.

Заняття тривали до 17-ї. Закріплювали знання азбуки Морзе. Використовував електронний ключ, АДКМ і MorseRanner. Кожний з гуртківців має свій рівень підготовки і здібності, хоч всі навчаються разом, а працювати треба індивідуально з кожним. А ще часто дзвонив телефон. Люди турбуються про долю СЮТ, повідомляють, що вже й пресслужба міськради щось надрукувала про нас. Є час – друкують. Хіба один встигнеш на все реагувати? Хоч відповісти треба, звичайно.

Такі трудові будні одного із гуртків Носівської СЮТ, який вже багато років належить до кращих гуртків України. Який є відомим і який знають у світі! Десь би гордилися, та не в нас… У нас якось минулого року прийшли перевіряти гурток, а одні дітки вже пішли, інші затрималися. Другий рік згадують, що не було нікого. Звідки ж тоді 8 кандидатів у майстри?? Таке "по блату" не дають.

Василь Кияниця, керівник гуртка радіозв’язку і директор СЮТ із понад 47-річним стажем. Більше фото тут:

История UR4RWW

VasilVas — Wed, 18 Sep 2019 20:46:11 GMT

UR4RWW починалася із цього передавача

Сьогодні знайшов його випадково. Я його виготовив у 23 роки. Він не був моїм першим виробом із металу і купи радіодеталей. Навіть не другим і не третім. Першою моєю серйозною діючою конструкцією був власноруч виготовлений за описом в журналі «Радио» кишеньковий приймач «Весна», а потім у чотири рази менший за розмірами приймач власної конструкції, який щодня брав до школи, аби слухати нишком від учителів радіопередачі. Проте бажалося чогось більшого, вагомішого. Просиджуючи в читальному залі Носівської бібліотеки увесь вільний час і читаючи все, що було тоді доступним про радіоаматорство, я таки знайшов найцікавіший напрямок – передача сигналів в етер.

І було це коли я був у восьмому класі. Я довідався із книжок про радіоаматорів. Дуже захотілося почути їх передачі. Але звичайні радіомовні приймачі не мали тих хвиль, на яких працюють аматори. Тому хоч і був дома приймач «Урал», та він не задовольняв мою юнацьку допитливість. Проте із «Справочника радиолюбителя» я довідався, що можна до того «Урала» виготовити дволамповий пристрій-конвертор і я почую аматорів.

Де я тільки не вишукував ті так звані радіодетальки… Дні й ночі сортував і відбирав справні. Грів батьків паяльник на керогазі і наповнював кімнати димом від каніфолі… І таки досяг мети. Приймач став «чути» передачі радіоаматорів! А в дев’ятому класі я вже й передавач виготовив і, отримавши дозвіл на його експлуатацію, почав прямо з дому на Козарському Шляху, із спальні, проводити радіозв’язки на сотні і навіть тисячі кілометрів! Був це 1966 рік…

А в наступному році, закінчивши школу, я вступив до Київського радіомеханічного технікуму. Тепер вдавалося проводити радіозв’язки тільки буваючи дома в Носівці у вихідні дні. Ну й на канікулах, звичайно. Тим часом у технікумі довідалися про моє захоплення передавачами. Й зробили мені відповідну курсову роботу: розробити і виготовити лабораторний транзисторний передавач на якому б студенти могли відпрацьовувати операції із налагодження передавача, як практичні лабораторні роботи. Зробив і захистив. І не тільки.

Ще й до сьогодні у мене зберігся промисловий приймач «Альпініст» у який я вмонтував власно сконструйований непомітний передавач. За допомогою цього пристрою мої однокурсники успішно долали екзамени й заліки у повній відповідності до сюжету з популярного у ті часи фільму «Операция "Ы" и другие приключения Шурика». Пам’ятаєте: «Билет номер девять, прием! – Что-что вы сказали? – Что? – Какой прием? – Не приём, а "при нём" билет номер девять, а при нём задача».

У тому фільмі професор виявився не «лопух» і швидко оволодів ситуацією, знайшовши у винахідливого студента передавач з антеною, що стирчала із бокової кишені піджака. А у нашому технікумі моїм передавачем користувалися майже рік. Навіть дівчата. І так ніхто й не спіймався))). Мав я із тим передавачем замаскованим під приймач і інші, часом дуже смішні ситуації, які самі й придумували. Наприклад, були тоді перед парком біля Носівського БК дерев’яні лавочки. Як зараз із смартфонами, так наприкінці 60-х сиділа на них молодь із приймачами. Музику слухали. Найпопулярнішими станціями у молоді були «Радіо-Букурешт», «Маяк» і «Промінь».

То ж підсідаємо неподалік від таких слухачів на іншу лавочку, налаштовуємо мій «диверсійний передавач» на їх хвилю і починаємо коментувати, називаючи слухачів за їх іменами і прізвищами, коментуємо їх оглядання в боки, розгубленість – як не як, а вони чують свої прізвища у радіопередачі «з Бухаресту, чи Москви»! Словом, сміху було вволю…

А в травні 1970-го мене призвали до армії. Повернувся через два роки – у травні 1972-го. В Носівці був розквіт радіохуліганства. Я вже про нього розповідав десь там на початку цієї своєї сторінки. І став я вже з 10-го жовтня у Носівській СЮТ працювати. Вірніш, створювати її, бо «відкрили» її тоді тільки на папері. Проте, то вже інша історія, яка написана в історії Носівської СЮТ на сайті СЮТ.

Ну за керівництво якого гуртка я міг тоді взятися? Звичайно, за гурток радіозв’язку. А де ж передавач взяти? Не продавалися вони тоді. Довелося виготовляти власноруч. Знову пошук і «діставання» детальок, трансформаторів, перемикачів, тумблерів і т.д. і т.п. Якісь роботи доручав гуртківцям, але основне робив власноруч. Бо мала бути забезпечена і якість і техніка безпеки – адже виріб серйозний і для серйозного використання.

Отже колективна радіостанція Носівської СЮТ почалася саме із цього передавача (на фото). Її перший кличний сигнал був UK5RAI. А першими операторами: Ігор Дуброва (Дубров), Іван Кривша, Микола Дубина, Андрій Зубець, Оля Іванова… Це був березень 1973 року. СЮТ тоді була у двох кімнатках старого приміщення першої школи. На цьому місці зараз Носівська гімназія. На сьогодні кличний сигнал колективної радіостанції з Носівки UR4RWW є одним із найвідоміших в Україні. Та і в світі багато хто впізнають одне із "радіооблич" нашого міста.

Больше фото здесь:

Майстер-клас від UR4RWW і UW7RWA

VasilVas — Wed, 05 Jun 2019 21:55:11 GMT

Зв’язок поколінь операторів UR4RWW

Під час відзначення цьогорічного Дня захисту дітей наша колективка організувала свою роботу під відкритим небом і з антеною над головою. Такий собі імпровізований майстер-клас. Антеною був диполь на 20-метровий діапазон «нахилений» із підвіконня другого поверху міського будинку культури на найближче дерево у парку. При потужності до 100 Вт всі кореспонденти відповідали на перший виклик. Роботу демонстрували юні оператори Олександр Макуха та Аліна Буцан. Допомагав керівник гуртка Сергій Микула.

І раптом – сенсація! До операторського місця підійшов колишній член колективу UR4RWW Борис Приходько. Борис Вікторович був активним з колективки Носівської СЮТ у 80-х роках. І не просто активним оператором, а кращим оператором того часу, кандидатом у майстри спорту СРСР. Майстром не став, бо переїзд у Київ, робота на високих державних посадах, у тому числі - першим заступником голови Національного Банку України…

Здивувало перше його питання: «А чому UR4RWW, а не UB4RWW?». Це через 30 років! Наступне здивування було ще більше: Борис Вікторович не забув азбуку Морзе, префікси кличних сусідніх і далеких країн, способи фіксації зв’язків, заповнення QSL-карток. Словом, було про що поговорити із Сергієм Микулою (UZ1RM), навіть по полемізувати щодо проникнення комп’ютерних і цифрових технологій в аматорське радіо:

Принагідно Борис Вікторович привітав і вручив посвідчення й значок «Кандидат у майстри спорту України» Дмитру Золову, який виконав норматив для його отримання у складі команди UR4RWW в останньому Чемпіонаті України 2019 року:

Живе зацікавлення роботою радіостанції було й від Людмили Володимирівни Міщенко, заступниці міського голови з гуманітарних питань:

Зустрілись кандидатка у майстри спорту України, чемпіонка України 2019 року Аліна Буцан, і колишній кандидат у майстри спорту СРСР, переможець Всесоюзних змагань на приз газети «Комсомольская правда» 1987 року Борис Приходько. Як тут не сфотографуватися на згадку:

При підготовці цього матеріалу знайшлося й фото, якому 32 роки:

Команда колективної радіостанції Носівської СЮТ (UB4RWW) у складі: Сергій Красун, Борис Приходько (в центрі) і Валентин Проценко – переможці всесоюзних змагань серед школярів. Це фото було опубліковано в газеті «Радянська освіта» від 9-го травня 1988 року. Воно було опубліковано на першій сторінці святкового випуску республіканської газети! У ті часи це про багато свідчило… (Дивитись копію газети) (дивитись копію статті)

Американский эфир

VasilVas — Sun, 14 Apr 2019 21:12:27 GMT

Як нас чують в Америці

Після чергового CQ WPX в Ютуб з’явився дуже цікавий фільм американського аматора K1GMM (Steven Dunbar). Він, невеличкою потужністю трансивера, намагався працювати у змаганнях і відзняв це із своїми коментарями. Вражає пречудовий і кришталево чисто-прозорий американський етер. Всі станції, як на долоні – тільки збирай! А ще вражають деякі сигнали європейських і серед них українських станцій.

Основні фактори, як зазвичай, проходження, потужність і ефективність антен. Найкраще – коли ці три складові є. А мо’ й ще що є? Словом, рекомендую подивитися. Насолода гарантована. Правда фільм цей майже двогодинний. Першу хвилину йде заставка. Отже, дивимось: https://youtu.be/Si5BXK5j0Aw

Список радиостанций ЮТ

VasilVas — Sat, 23 Mar 2019 11:36:03 GMT

Список діючих дитячих радіостанцій України станом на початок 2019 року

Список радіостанцій станом на початок 2019 року, які працюють у змаганнях під егідою "ЮТ", для написання файлу підказок, можна взяти тут . (140 Calls)

Найсвіжіший файл DTA тут (140 Calls)

Носівські зустрічі 2018

VasilVas — Sun, 03 Jun 2018 08:49:41 GMT

Носівський HAMFest -2018

За чудової весняної погоди відбулася традиційна Носівська зустріч радіоаматорів, щось на кшталт HAMFest-2018. Зібралися: UR3RF (Іван Генік), UR5RAB (Геннадій Білобловський), UR5RPU (Микола Кравченко), UZ1RM (Сергій Микула), UY2RM (Микола Самсоненко), UT2UB (Андрій Лякін) і керівник UR4RWW (Василь Кияниця).

Було відвідано колективну радіостанцію UR4RWW. Від імені керівництва ЛРУ її відповідальний секретар Андрій Лякін привітав колектив операторів радіостанції із рядом важливих перемог у Всеукраїнських та міжнародних змаганнях, вручив Протоколи з «мокрими печатками» про результати участі UR4RWW в Чемпіонатах України. А результати такі – всі другі місця у трьох чемпіонатах! В телеграфному, в телефонному і в телетайпному. А на момент написання цієї інформації, з’ясувалося, що і в «Кубку LP» колективка з Носівки також стала другою, програвши першому місцю (UT1NWA з Вінниці) усього чотири очки… Ще Андрій Вікторович вручив колективу бібліотечку радіоаматорської літератури від UY5XE (Г. Чліянц).

На фото: почесний гість Лякін Андрій Вікторович (UT2UB) на колективній радіостанції UR4RWW

Обмін досвідом і новими надбаннями. Відбулася щира і відверта розмова про діла аматорські. Найбільше говорили про нові вимоги ЄСКУ, про труднощі залучення молоді до радіоаматорства і можливі шляхи їх подолання. І про триваючі розколи говорили, так і не з’ясувавши, хто від них виграє… Причому, схоже, що поділ вже дістається до начальників колективних станцій, а, відтак, і до дітей, про яких усі так турбуються на словах.

За прикладами не треба далеко ходити. Досить повчальна історія сталася у телефонному чемпіонаті України, коли у групі колективних станцій було представлено усього вісім областей України, за необхідних 14-ти, щоб хлопці з UR4EYN, які показавши чудовий результат, зайняли перше місце, і могли вперше виконали нормативи майстрів спорту. А оператори інших колективок могли виконали нормативи для КМСів… І це не дивлячись на публічний заклик з аргументацією до участі у цьому чемпіонаті України (можна подивитись тут)

Чому так сталося, що від областей B, C, D, F, G, I, K, L, N, P, Q, S, T, V, X і Y на старт чемпіонату не вийшла жодна колективка? Адже організатори чемпіонатів пішли на зустріч молодіжним колективкам, перенісши час на максимально зручний, навіть нехтуючи вечірніми завадами і нічним проходженням на діапазоні 160 метрів. Не спрацювало. Надто помітно, що частина «тренерів» не виставила свої команди і не прийняли участь особисто з «ідеологічних» міркувань. Особливо від областей C, D, F, G, K, L, N, P, Q, S, T, і Y, де є колективні станції, які регулярно беруть участь у ЮТ-першостях? Україна мала потенціал на представництво у чемпіонаті колективок від 20-ти областей, а були тільки від восьми… У результаті постраждали ні в чому не винні молоді аматори з інших областей, про яких так усі «турбуються» на словах, і нехтують ними, коли стосується амбіцій…

Все це дуже тривожно. Сьогодні одні не дали необхідну групу змагань, а наступного разу, схаменувшись, вони таки виведуть на старт чемпіонату України свої команди, але… інші, зневірившись, не вийдуть на старт. Повний тупик прийде. На фоні поки що достовірно невідомо з чийого подання не внесених в оновлену ЕСКУ 2018 року змін на користь масовості і зацікавленості до участі в чемпіонатах України. Адже з відомих причин з 2014 року регіон «J» відпав, нехай тимчасово, але його нема. Суттєво зменшилась кількість учасників від регіонів «I» і «М». А «оновлена» ЕСКУ цього не врахувала. Чому? Хто не доніс, не довів, не переконав?

У двох чемпіонатах, а саме у CW і RTTY щодо колективних станцій судді у протоколах написали «Для виконання нормативів ЕСКУ недостатня кількість учасників у групі і різних регіонів». Це означає, що колективні станції приймали участь у цих чемпіонатах даремно. Рік чекали, готувались і… даремно. Це з одного боку. З іншого – якщо з «недостатньою кількістю учасників у групі» ще якось можна погодитися, хоч пояснити логіку важко, то клеїти до колективок «кількість регіонів» було би виправданим, аби колективки у ході чемпіонату працювали виключно між собою. А вони працюють з усіма учасниками з усіх регіонів України. Тому на них має поширюватися загальна кількість регіонів радіостанції із яких працювали у чемпіонаті. Хто не згоден, нехай пояснить логіку окремого підрахунку регіонів для колективок. Чому ця вимога, яка не має логічного пояснення, продовжує діяти в ЕСКУ?

Отже, в «оновленій» ЕСКУ не взято до уваги побажання від операторів і керівників колективних радіостанцій. Для першого рівня КХ-змагань залишилась вимога участі у них 20 МСУ та 30 КМСУ. Хоч об’єктивно їх кількість зменшується швидше, ніж поповнюється. Що зроблено для виправлення? Нічого. Впевнено продовжимо йти по спіралі униз. Докази?

Проведено три чемпіонати України. Що маємо? Трьох КМСУ і жодного МСУ. Це ОДИН РАЗ НА РІК НА ВСЮ УКРАЇНУ! Навіщо гучна назва «ЧЕМПІОНАТ», якщо у ньому виконуються масові розряди, які можна виконати у низових змаганнях? З такими темпами, навіть, якщо готувати по одному МСУ в рік, потрібно 20 років, щоб їх набралося на перший рівень змагань. І це щоб жоден за 20 років не втратився.

Відтак, за «оновленою» ЕСКУ, виконання високих спортивних звань з колективних станцій на кілька найближчих років стало практично недоступним, адже ЕСКУ щодня «під примхи» не змінюють. Принаймні, так було раніше. Простішою мовою, для молоді, яка за рівнем майстерності була готовою до виконання нормативів майстрів спорту і КМСів, двері зачинилися. «Перезрілі» майстри відходять, а молодого поповнення не буде. Як будемо набирати перший рівень змагань вже у найближчі роки? Куди йдемо? Де вагоме слово КХ-комітету? Хоч воно вже й не потрібне, бо недолуга справа зроблена. Врешті, хто конкретно відстоює інтереси операторів колективних радіостанцій перед Мінмолодьспорту України?? Тільки співчуття тренерам, які тренуючи операторів обіцяли їм, що ще рік-два-три і багаторічна праця буде нагороджена спортивним званням. Крах надій…

Реальний вихід поки що є і він простий, як двері – збільшити масовість участі колективних станцій у чемпіонатах України. Поки що станцій в Україні вистачає, але на заваді розкол аматорів. Хоч дядям, які цей розкол спровокували і регулярно підкидають дровець, глибоко до одного місця його наслідки. Перш за все, для молоді, яку всі «люблять» і яку всі «підтримують».

Тим не менш, обставини так складаються, що чемпіонати під егідою ЛРУ є єдиними офіційними радіоаматорськими змаганнями найвищого спортивного рангу в Україні, які відбуваються за підтримки Монмолодьспорту України. Внаслідок адміністративно-територіального реформування замість колишніх відділів освіти утворюються відділи освіти, сім’ї, молоді та спорту. Тому, як кажуть, не тепер, так у четвер, керівникам молодіжних колективних радіостанцій доведеться звітуватися за кількість підготовлених спортсменів-розрядників. А спортивні нормативи поки що можна зараховувати (і виконувати) тільки в офіційних, прописаних в структурах Мінмолодьспорту, змаганнях. Отже, на старт чемпіонатів України доведеться виходити. Принаймні, при існуючому стані справ.

Це нотатки із виступу майстра спорту Василя Кияниці, керівника UR4RWW. Доторкнулися і до інших тем радіоаматорства.

Далі зустріч продовжилася у гостинній садибі Миколи Кравченка UR5RPU. За традицією вона завершилася смачною шурпою від UZ1RM, прогулянкою вздовж річки Носівочки, фотографуванням. Після таких неформальних спілкувань, ще й ще раз спадає на думку: що ж нам, українським аматорам, заважає бути однією сім’єю?

Василь Кияниця, UR5RU, керівник UR4RWW

На фото вгорі: (зліва на право) UR5RPU, UY2RM, UR3RF, UR5RAB, UZ1RM, UR5RU та UT2UB.

Більше фото ТУТ

Джерело: http://nosivka-syut.at.ua/blog/nosivski_zustrichi_2018/2018-06-03-60

Носівський вальс

VasilVas — Sat, 07 Apr 2018 07:33:13 GMT

Носовский вальс

(продовження)

Виктор Жмыхов (автопортрет)

Это было время «хрущовской оттепели», когда по распоряжению Никиты Сергеевича все цыгане были в обязательном порядке паспортизированы и вели оседлый образ жизни.

Пролетали дни за днями, уходили от нас месяцы и годы нашего детства. Мы были полны сил и энергии, но все чаще задумывались над тем, как строить свою жизнь дальше.

Я снова работал во время летних каникул на очередном строительстве после носовской столовой - дворце культуры. Учиться в школе на дневном отделении в десятом классе я не имел возможности, так как материальные условия были невозможными, нетерпимые. Нужно было зарабатывать самому на себя. Изба рушилась с каждым днем. Помощи со стороны я не ждал никакой, хотя, по правде, говоря буквально, рядом за три десятка метров располагалось помещение Носовского райсовета и мою избу видел со своего окна председатель Щербаков. Но его взгляд на мой быт и положение был совершенно спокойным и безразличным.

Десятый класс я заканчивал вместе с моим другом Володей Чмелем в вечерней школе № 1.

Николай Харкевич тоже работал на разных работах, дабы хоть как-то помочь материально своей сестре Ниле, которая в то время училась в музыкальном заведении в городе Чернигове. Все заработанные деньги он отдавал ей, экономя даже на своих брюках.

Валерий Кинсбурский уже тогда мечтал ехать поступать в вуз в Киев или Одессу.

Володя Чмель, как и раньше, работал в клубе да еще и частенько выезжал на околичные села с кинопередвижкой. Андрей Харкевич уже полностью освоил профессию обувщика и работал в Носовском райпромкомбинате в сапожной мастерской. Так мы и не замечали того, что становимся взрослыми. Директор носовского райпромкомбината - Кобзарь, решил помочь мне в освоении новой профессии - профессии фотографа. Так я стал учеником носовской фотографии и уже за три месяца освоил новую для меня профессию. Не один раз приходилось выезжать на окраину Носовки в разные колхозы с выездным фотографом (который так и числился в фотографии) Филем Степаном Гавриловичем и фотографировать передовых тружеников — колхозников.

Частенько приходилось исправлять вынужденные ошибки Степана Гавриловича, потому что кроме умения хорошо фотографировать, он имел грешок небольшой, характерный для всего мужского рода. Под такой грешок, бывало, нафотографирует, а когда проявит пленку - пусто...

— Едь, Виктор, и снова сфотографируй всех. Одним словом — выручай, брат.

Я и ехал. Приезжал в тот или иной колхоз, просил извинения за того фотографа, у которого «случайно» подвела пленка, не по его, так сказать, вине.

Все реже стали наши встречи в домике на Почтовой. Все меньше виделись мы и на улице. Днями на работе, а вечерами в домашних хлопотах. Постоянное одиночество. Хоть волком вой.

Однажды домой приехала Вера Харкевич с подругой Ларисой. Я был рад этому приезду и своей старой любви, хоть эта так называемая любовь была всегда односторонней, и только с моей стороны.

На улице воробьиная ночь, хоть глаз выколи. Столкнешься с телеграфным столбом, искры из глаз посыплются, а все равно столба не увидишь.

Натренированность в фотографировании у меня была хорошая, и я без экспонометра, вычислив расстояние от девчат, нажал на спуск. Магниевая вспышка осветила все вокруг — избы и деревья, и речку Носовочку... Так и остались они, улыбающиеся, на темном ночном фоне — восемнадцатилетними...

Это был, наверное, мой последний снимок в Носовке. Приближалась осень 1960 года. Она несла с собой неизвестность, неуверенность, тоску. В последние два года мать совсем не ходила ногами, за исключением два-три шага по хате. Мне нужно было работать за мизерные деньги, чтобы хоть как-то питаться и во что-то одеваться. Надо было иметь средства для того, чтобы покупать дрова или уголь, торф для отопления жилья. В избе вываливались стены. Назревало критическое положение.

Кроме всего, необходим был постоянный уход за матерью и неотлучное пребывание с ней. Ее сестра Прасковья, которая жила с двумя взрослыми дочерями, не захотела постоянно ухаживать за матерью, и через некоторое время определила ее в дом инвалидов в город Новгород-Северский, что на Черниговщине. Перед тем, как отправить маму, я уговаривал свою тетку Прасковью, чтобы она изменила свое решение и присматривала за ней до тех пор, пока я отслужу срочную службу в армии. У меня был призывной возраст. Тетка Прасковья согласилась, и я, с надеждой на лучший исход, пошел в носовский райвоенкомат с просьбой о том, чтобы мою отсрочку перечеркнули.

Это было мое прощание с детством и юностью. Это было мое прощание с дорогим и близким, родным и незаменимым мне человеком - моей мамой.

После года службы я приобрел хорошую специальность, которая нужна была везде, как говорится, на гражданке, и мне дали отпуск по семейным обстоятельствам.

Приехав домой, я посмотрел на свою избу. Крыша и потолок упали вовнутрь. Не раздумывая я поехал в Новгород-Северский, чтобы забрать мать и привезти ее в Носовку к сестре.

Мне оставалось отслужить два года. Расчет был простым и реальным. Отслужу два года, вернусь домой. Специальность есть. Крановщики везде и всегда нужны. Мать побудет с сестрой и племянницами, а я заработаю денег и построю небольшую избу, но зато собственную.

Я привез мать снова к сестре и договорился, чтобы она за ней ухаживала на время моей службы. Через десять дней я уехал в Среднюю Азию на службу, а спустя полгода я узнал, что моя тетка Прасковья, а материна родная сестра отдала ее снова в дом инвалидов. Вскоре мама умерла. О ее смерти я узнал намного позднее, почти перед окончанием срока службы. Писем от тетки я не получал, да и сама она, как потом выяснилось, умерла на год раньше матери. Ее взрослые замужние дочери, а мои двоюродные сестры не смогли, а вернее не захотели забрать домой свою тетку. Там - в Новгород-Северском и похоронили маму мою. Но я забежал намного вперед. Я только готовился уходить в армию, и обо всем этом я еще расскажу в своей следующей повести.

Вместо эпилога.

Через десятки лет всплывают перед глазами лица моих ровесников, юных носовчан и носовчанок. Аккуратного и элегантного Лени Москальца — пародиста чужих голосов, весельчака и юмориста, который всегда веселил молодежь возле клуба.

Вспоминаю его брата Анатолия — степенного, серьезного и неутомимого труженика с юных лет.

Не оставляет мою память и образ смешного парня, шутника и оптимиста — Коли Буланова, карася.

Постоянно вижу сквозь даль годов товарища нашей юности доброжелательного, скромного и порядочного во всех поступках, симпатичного Мишу Святного.

Вспоминаю красивых и скромных девчат — Любочку Кривенко, Люду Пархоменко, Веру Харкевич и ее подругу Ларису Бурдюг. Вспоминаю и тех, которых уже нет с нами на этой грешной земле.

По всему бывшему Советскому Союзу, будучи на службе в авиации, «летали» со мной всегда на борту военного самолета семьи Харкевичей — Андрея и Николая, Володя Чмель и Валерий Кинсбурский. Ни горе, ни беда, ни расстояния не смогли вычеркнуть из моей памяти мою дорогую и первую учительницу -Анну Федоровну Прокофьеву и моего верного друга раннего детства — Колю Белошапку.

Судьбы и расстояния разделили нас «по воле рока». Десятилетия украли в наших лицах красоту, многое стерли в нашей памяти, но то, что осталось в наших сердцах и запомнил мозг. Нужно сохранять и с любовью вспоминать даже о том, что когда-то, в той далекой юности, на первый взгляд казалось обидным.

Вспоминайте и вы, друзья мои и товарищи, о той дорогой и неповторимой юности, рассказывайте о ней своим потомкам, ибо может так случиться, что не успеем...

Помню я о вас. Дорогие носовчане и носовчанки. Многих моих ровесников-одноклассников уже приняла земля. Их нет с нами. И только «Носовский вальс» постоянно напоминает о них и о нашей пламенной юности.

Вже сутінки в полі лягли

Погасли по хатах вогні

В обіймах вечірньої мли

Давно спочиває ві сні

Носівка - рідне село

У щасті воно розцвіло

Нам шле привітання в цей час

Улюблений вальс...

Початок повісті "Носовский вальс" див. тут: https://www.facebook.com/vasilvas.nosivkasyut/posts/2069378133275406

Деякі фрагменти до повісті:

Носовская молодежь 50-60 гг. ("шпана")

Николай Харкевич

Помещение Носовского клуба с библиотекой с северовосточной стороны