«Любовь и ненависть – оружие судьбы»
Під такою назвою в канун нового року вийшла з друку чергова книга нашого колеги, керівника гуртків, учителя, відомого краєзнавця і патріота рідного краю Валерія Михайловича Фурси. На відміну від перших трьох суто дослідницько-краєзнавчих книг («Славні імена Носівщини»), це – збірка віршів.
До неї увійшли понад 200 вибраних творів, написаних в юності та в теперішній час, що відображають світогляд і почуття автора, його погляд на цей багатогранний, мінливий, прекрасний та суворий світ.
Доля постійно випробовує нас на полюсах кохання та ненависті. Інколи так важко не розгубити віру в добро, віру в людину, вберегти душу від сірості та марноти. Життєве кредо автора - ніколи не втрачати надії, сміятися і в найважчі часи не здаватися, жити з вірою у вічні істини.
Носівщина збагатилась ще одним поетом. Читайте і насолоджуйтесь класичною якістю віршованого слова відомої тисячам носівчан людини, яка знає ціну дружбі, коханню, людським стосункам, яка, як і всі ми, роздумує про шлях людства і долю держави і, як з’ясувалося, вміє це висловити доброякісним професійним поетичним рядком… Тож в добру путь, поете!
Україні
Народ твій смертю викосить хотіли:
І матерів твоїх, і ратаїв
Вбивали голодом, залізом в груди били,
Вели полоном до чужих країв.
Тебе поїли і на клапті дерли,
По світу гнали, таврували злом...
А ти - була і у віках не вмерла,
І повставала, ворогам на зло.
І ті, що проти тебе зачаїли
Могутнє зло і золото, і міць
Хай знають те, що є у тебе сили,
Щоб їх у прах покласти долілиць.
І не одна орда в степах гула
І гнала бранців в морок та імлу...
Ти варварів усіх пережила,
Несамовитість і безжальність злу.
Ти стільки раз робилася підніжжям
Під чийсь чужий величний монумент,
Але була останнім роздоріжжям
Могутніх та приречених племен.
Пробігли гуни, половці, сармати,
Упала пилом не одна орда...
А ти живеш. І тебе не здолати.
Бо древня ти і вічно молода.
Прагматику
Так. Я смішний. Мені такого треба
На що цей вік уваги не зверта.
Я хочу віри, щирості і неба,
Що береже народ мій у світах,
Щоб у серцях нестримно спалахнула
Прадавня гордість. І велична, і свята.
Щоб мій народ велика сила сколихнула,
Що імена забуті поверта.
В годину відчаю, зневаги і скорботи,
У час тіней, у час ганьби і зрад,
Коли юрбу женуть на ешафоти,
А їй здається, ніби на парад...
І не питають бути чи не бути...
Не зупинить віків безжальний лет.
Горить Батурин, б'ють на сполох Крути...
Та знов Дантес підводить пістолет.
І всюди зло. Не обминути, не минути.
І ти говориш: «Що ж, такі часи...
Живуть лиш Каїни, Нерони та Іуди».
Ти теж так житимеш, як совість продаси.
Не все підвладне і Мамоні, і Арею,
Не всі зреклися імені свого...
Щоб не спинили Землю Галілея
Джордано Бруно сходив на вогонь.
Умій ненавидіти, вірити, прощати,
І не забудь, що є любов та честь.
Вмій волю хоч усе життя чекати
Та захищати словом і мечем.
Через віки ідуть до нас герої,
Тисячоліть безсилий дивний сон...
Ахейська честь мечем впаде на Трою,
За золотим руном пливе Ясон.
Вже все було. І ще усього буде.
Розправить крила сила молода,
Проб'є той час - впаде стара облуда,
Як слава крадена, що пилом припада.
В цей час і лицедійства, і злодійства
Ти не жалій наївного мене.
Знай - прозрівають навіть сплячі королівства,
Тож і тебе ця чаша не мине.
Шлях у безвість
Ми за стільки віків загубились в путі.
Хто ми? Звідки ми? Де ми? Як звати нас, люди?
Древня кров навіває нам сни золоті
Сни землі-Оріяни, що Вкрайною буде.
Потягнулись сліпою юрбою. За ким?
Хто вести обіцяв до забутого раю?
Та не видно в пітьмі і своєї руки,
А дорога лягає все ближче до краю.
Страх і відчай женуть неслухняні ряди
І загублених душ озивається безліч:
«Ти куди нас ведеш, наш сліпий поводир,
Чорним шляхом у безвість, у безвість, у безвість?...»
Манівцями чужими на забуті шляхи -
У чужинських гаремах буде милість і щедрість...
Так водили ясу у століття лихі -
Диким полем у безвість, у безвість, у безвість...
Встануть з новою волею діти малі
І захочуть глибин, і високого неба...
Нам не йти сорок літ до своєї землі,
Та не менш з небуття повертатись до себе.
Чи пробачать нащадки нам наші гріхи
І прийдешнього віку страшну мегадезність?...
Порятуй мій народ від пророків лихих,
Що вестимуть у безвість, у безвість, у безвість.
Будуть квітнуть сади - Гетсиманські сади.
І Голгофа останньою долею буде...
Порятуй мій народ від цієї біди,
Від чужого Христа і свойого Іуди.
Зрада
Коли своє кохання зрадиш знов,
І в серці будуть пустка і зневіра –
Прокинеться в душі безжальним звіром,
Самотністю розіп'ята любов.
Впаде нещадним і караючим мечем,
Давно забутим і страшним прокляттям,
Минулого пекучою печаттю,
Безсилим відчаєм загублених ночей.
В. Кияниця, депутат Носівської міськради, директор СЮТ |