В Українському Державному центрі позашкільної освіти (колишня центральна СЮТ) новий директор – Олексій Сергійович Селіванов
Біографія (за Інтернет джерелами):
Головний отаман Міжнародної громадської організації «Вірне Козацтво», член Президії Всеукраїнської координаційної ради організацій російських співвітчизників, завідувач кадетсько-козачого напряму Центру військово-патріотичного та спортивного виховання молоді «Десантник».
Народився 7 грудня 1980 року в Києві. У 2002 році закінчив Національний технічний університет України «Київський Політехнічний інститут» за спеціальністю «Інженер-конструктор лазерних і оптикоелектронних приладів», в 2007 - аспірантуру Національного авіаційного університету за політологічним профілем.
У 2008 році на базі Спілки Вірних козаків була створена Міжнародна громадська організація «Вірне Козацтво», Головним отаманом якої був обраний А.С. Селіванов. У 2010 році Вірне Козацтво отримало благословення на свою діяльність від Святішого Патріарха Московського і Всієї Русі Кірілла.
У 2011 Вірне Козацтво стало в авангарді єднання козаків навколо канонічної Православної Церкви, створивши Раду отаманів Православного козацтва при Синодальному відділі УПЦ у справах пастирської опіки козацтва України та духовно-фізичного виховання молоді. А.С. Селіванов був обраний секретарем цієї ради.
За участь та організацію оборони Православних храмів канонічної Церкви від розкольників має п'ять орденів Української Православної Церкви: Орден Різдва Христового 1 ступеня, орден Преподобного. Ільї Муромця 2 ступеня, орден Св. Рівноапостольного князя Володимира 3 ступеня, орден «1020 років Хрещення Київської Русі», орден «15 років Харківському Собору».
З серпня 2011 року Постановою Кабінету Міністрів України призначений секретарем Координаційної ради з питань відродження козацтва в Україні.
Джерела:
Інтерв’ю О.С. Селіванова на новій посаді (за матеріалами офіційного видання Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України "Освіта України")
БАГАТО ВІДОМИХ УЧЕНИХ «ВИРОСЛИ» САМЕ З ДИТЯЧИХ НАУКОВО ТЕХНІЧНИХ ГУРТКІВ
Юні винахідники не знають слова «неможливо». Навпаки, кожен із них мріє змінити світ і відкрити нові шляхи в техніці чи мистецтві. Навчити мріяти (і втілювати мрії в життя!) – основне завдання педагогів Українського державного центру позашкільної освіти. Про те, як втілювати ці мрії, газета запитала в нового директора УДЦПО – Олексія Селіванова.
Олексію Сергійовичу, нещодавно Ви стали директором Українського державного центру позашкільної освіти. Які ідеї хочете втілити в життя? Якою бачите позашкільну освіту в майбутньому?
– З дітьми я працюю давно. Інколи бачу, що заходи проводять для «галочки», «казенно». А в позашкільній освіті мають працювати ентузіасти. Це люди, які не орієнтуються на матеріальне благополуччя і, в доброму сенсі, самі залишаються дітьми.
Часто позашкільною освітою займаються громадські організації й активісти, не інтегровані в державну систему. Думаю, пора об’єднати зусилля цих активістів і роботу УДЦПО. Я радий, що керівництво Міністерства освіти і науки, молоді та спорту підтримує ці ідеї.
ІНТЕГРУВАТИ ДИТИНУ ДО ЖИТТЯ В СУСПІЛЬСТВІ
– Завдання педагогів Центру – інтегрувати дитину до життя в суспільстві, – продовжує Олексій Сергійович. – За статистикою, заклади позашкільної освіти відвідує майже 40 відсотків школярів. Це дуже добре. Але треба пам’ятати, що відвідування школи – обов’язкове, а секцій та гуртків – з власної волі. Тому має бути цікаво! Крім того, дитина, яка займається декоративно-прикладним мистецтвом чи науково-технічними винаходами, має більше корисних навичок. Її розум розвивається краще.
Позашкільна освіта допомагає бути різноплановою. Це дуже важливо! Не треба обмежувати дитину тільки практичними навичками. Бо так можна виховати хіба що виконавця, «гвинтика» для світового ринку праці. Не хотілося б, щоб наші випускники стали такими «гвинтиками».
Людина має бути успішною в суспільстві. Добре, якщо вона чимось захоплюється, спілкується з однолітками, навчається розв’язувати складні задачі у команді.
Деякі батьки думають, що їхній обов’язок – тільки «вступити» чадо до престижного ВНЗ, купити житло, машину… Діти таких батьків – у групі ризику. В них усе вже є. В результаті – нічні клуби, пиятика, наркотики… Розумні люди знають: скільки б статків у них не було, а дитину треба виховувати.
ЩАСТЯ ЗАЙМАТИСЯ УЛЮБЛЕНОЮ СПРАВОЮ
– Дуже часто дитяче хобі стає майбутньою професією…
– По-справжньому успішними і, основне, щасливими люди почуваються тоді, коли займаються улюбленою справою. Для таких людей робота є покликанням. А школяр, який у дитячому центрі знаходить справу до душі, ще до закінчення школи може вибрати майбутню професію.
Буває й так, що старшокласник за порадою батьків обирає професію з міркувань престижності. Минає якийсь час – і молодий спеціаліст покидає роботу і повертається до справи, яку любить. Хтось займається декоративно-прикладним мистецтвом, хтось технікою…
На жаль, з технічним напрямом важче. Це проблема не позашкільної освіти, а промисловості. В молодих винахідників не завжди є можливість застосувати свої знання. Тому багато наших співвітчизників їдуть за кордон. Бо хто такий вихованець науково-технічного гуртка? Це готовий інженер! Він нестандартно мислить, не знає слова «неможливо».
Тому наша мета – допомогти талановитим дітям відбутися.
– А вам завжди вдавалося займатися тим, що до душі?
– Я намагався. Це той вибір, котрий роблю майже завжди і ніколи не жалкую. Після закінчення Київського політеху майже рік працював інженером з оптико-волоконних ліній зв’язку, потім закінчив аспірантуру Національного авіаційного університету… З дітьми працюю з вісімнадцяти років. Знаю, що є багато людей, які без державної підтримки опанували досвід роботи з дітьми. Таких ентузіастів багато. Спробуємо організувати співпрацю з ними!
ВІДСТОЯТИ МАТЕРІАЛЬНУ БАЗУ
– Приміщення позашкільних центрів – ласий шматочок для різного роду спритників. Як зберегти їх для дітей і не допустити використання не за призначенням?
– Ми обговорювали це питання з фахівцями Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України. Позиція керівництва однозначна: систему позашкільного виховання (а отже, і приміщення, в яких займаються діти) треба зберегти. Будемо зупиняти «спритників».
Інша справа – стан матеріальної бази. Працівники центру розповідають, що раніше була можливість проводити, наприклад, зимову науково-технічну зміну в санаторії в Закарпатті. Цієї зими, на жаль, такої можливості немає… Тому будемо шукати спонсорів, працювати з благодійними фондами.
Досвід роботи в центрі «Десантник» показує: кадри вирішують усе. Якщо людям вдається зробити цікавий, неказенний захід (науково-технічного чи художньо-естетичного напряму), то це бачать не тільки діти, а й чиновники з управління освіти. Вони зацікавлені в тому, щоб підтримати заклад позашкільної освіти, в якому працюють ентузіасти.
– Ви кажете про дитячий центр «Десантник». На жаль, нині строкова служба в армії не дуже престижна. Підліткам цікаво в «Десантнику»?
– Ще й як! До речі, це чи не єдиний військово-патріотичний центр в Україні, який вдалося зберегти з радянських часів. Там є і спортивні секції, і художньо-естетичні гуртки. Я керував козацьким напрямом.
«БЕЗКОНФЛІКТНА» ГРА
– Батьки школярів запитують у редакції, як називатиметься військово-патріотична гра для підлітків – «Джура» чи «Зірниця»? І, основне, яким буде «наповнення» гри?
– Справа не в назві. Суть заходів, які проводять у різних регіонах України, залежить від людей, які їх проводять. Думаю, потрібно деполітизувати цю гру. Найкраще було б знайти якийсь безконфліктний історичний період і «будувати» гру на основі подій і перемог тих часів. Тільки де ж знайти безконфліктний період? Діти мають знати і вміти аналізувати всі періоди історії. Тоді радикальним політикам різних напрямів не вдасться «запалити» їх сумнівними гаслами.
Нині можна почути багато суперечок про патріотизм. Деколи представники одних регіонів вважають, що саме вони – взірець патріотизму. Не варто сперечатися, хто більший патріот. Я переконаний, що військово-патріотичне виховання – це, передусім, виховання людяності, благородства. Адже воїн, це, насамперед, захисник. Лицарська мораль – поважати свого противника. Така людина завжди поводитиметься достойно. І коли ми виховаємо таких людей, нам не доведеться боятися за державу.
– Нещодавно наша газета розповідала про священика, який влаштував для підлітків райцентру школу парашутистів… Ви вітаєте таку «неформальну» (тобто – за межами Центру) роботу з дітьми?
– Основне, щоб працювали сумлінно, з добрими намірами і дотриманням усіх правил безпеки. Для роботи з дітьми треба використовувати всі можливості: і держави, і громадських організацій, і благодійних фондів, і церков.
Підліток, який стрибав з парашутом, знає, якими маленькими здаються з висоти селища й будинки, які беззахисні люди. І мислить уже не простором «від паркану до паркану», а відчуває відповідальність за нашу Землю. Крім того, не боїться небезпеки й уміє виручити товариша.
Священик (та й кожна людина з активною громадською позицією!) має будувати навколо себе добре й правильне суспільство.
НАВЧИТИ МРІЯТИ ПРО НЕБО
– Одна з основних проблем «дорослого» суспільства – відсутність толерантності (між людьми різних політичних і релігійних поглядів і навіть між жителями різних регіонів)…
– О так, це справді проблема. Дуже важливо виховувати культуру спілкування: вміння слухати людей з іншими поглядами. Свої переконання потрібні. Але треба розуміти, що світ набагато ширший за наші уявлення. Та й людина, яка начепила якийсь ідеологічний значок, може бути доброю. Тому треба уникати політизації й шукати те, що об’єднує. Коли люди дивляться одне одному в очі, потоваришувати набагато простіше. І коли діти з різних регіонів товаришують – політикам уже не вдасться посварити їх у майбутньому.
До речі, нам цікавий і досвід інших країн. Центр має великий досвід міжнародних контактів, – діти їздили до Польщі, Литви, Естонії. Мені, наприклад, цікавий досвід Білорусії. В їхньому гімні співається: ми, білоруси – мирні люди. У цієї країни також непроста історія, є різні конфесії. Але люди спілкуються доброзичливо, з усмішкою.
– З чого почнете роботу в УДЦПО?
– У мене є мрія, яку я хочу здійснити. Ще сім – вісім років тому ми з друзями почали працювати над проектом про технічні гуртки. І на зустрічах обговорювали, як зробити, щоб вони знову функціонували. Адже багато відомих учених «виросли» саме з дитячих науково-технічних гуртків. Це й президент Національної академії наук Борис Патон, і конструктори Сергій Корольов та Олег Антонов. А ще – льотчики-космонавти Георгій Береговий, Віталій Жолобов…
Розумієте, сильним державам світу невигідно мати конкурентів. Транснаціональні компанії влаштовує нинішній розподіл ринку праці. Країни, які не вписуються в цей розподіл, намагаються «зіштовхнути» в архаїку. Мовляв, нехай цікавляться й милуються своїм минулим. Звичайно, історія – це дуже важливо. Але не можна дивитися тільки під ноги! Треба дивитися в небо, мріяти про космос. Мрії збуваються!
Наші діти ще зовсім недавно мріяли про освоєння далеких планет! Чому ж нині їм вкладають у голову, що вінець кар’єри – менеджер у магазині?! А квартиру, придбану за іпотекою і машину, куплену в кредит вважають мірилом життєвого успіху?..
Коли людина припиняє мріяти й турбується тільки про матеріальне благополуччя – вона перестає еволюціонувати. Тому, образно кажучи, я хочу, щоб діти, які ходять у гуртки, центри й палаци УДЦПО, знову почали мріяти про космос.
Я переконаний: завдання кожної людини – здійснити свої мрії, зробити світ кращим.
Деякі статті О. Селіванова:
P.S. Загалом про нового директора УДЦПО інформації у світовій мережі дуже багато. Проте не вдалося відшукати до яких технічних гуртків ходив у школі, яким видам технічної творчості симпатизує (можливо, як радіоінженер, то радіогурткам?), і чи буде УДЦПО надалі виконувати роль координатора і організатора науково-технічної творчості в Україні? Чи буде просто Центром позашкільної освіти, тлумачення якої значно ширше науково-технічної її складової?
| 
