Шевченко на грошах
Так мала виглядати 100-гривнева купюра, яка була прийнята комісією
Шевченківські дні щорічно спонукають кожного свідомого українця у черговий раз повертатися до спадщини нашого геніального співвітчизника. Вже вкотре осмислюється доля цієї людини, творчий спадок. А мені захотілось передрукувати на наш сайт думки про Тараса Шевченка народного художника України Василя Лопати, який глибоко вивчав життя Великого Українця, щоб ілюструвати Кобзар і інші його твори, щоб, врешті, намалювати портрет Шевченка на українських грошах.
Текст розповіді Василя Івановича я щойно відсканував з його маловідомої (як все справжнє українське) книги «Надії та розчарування, або метаморфози української гривні». Книгу художник, з яким я особисто знайомий, подарував мені років десять тому в с. Козари, куди він з Америки приїздив до брата Андрія. То ж запрошую прочитати – буде цікаво
БАНКНОТА НОМІНАЛЬНОЮ ВАРТІСТЮ 100 ГРИВЕНЬ
Навіть в самому імені поета, як на мене, закладена якась музика. якась глибинність, що є відображенням нашої національної ментальності, української сутності. З цим іменем ми можемо гордо іти по життю між іншими народами, усвідомлювати, що ми є не просто народ, а велика славна нація з високими параметрами української душі, які так геніально окреслив і дав нам стимул її вдосконалювати наш Батько — Тарас.
Такої книги, як "Кобзар", не має жоден народ. Так, є видатні поети і в інших народів, класики і родоначальники своїх літератур: Пушкін — у росіян, Міцкевич — у поляків, Байрон — в англійців, Гете — у німців. Але такої книги, як "Кобзар", не створив жоден поет у світі. Бо "Кобзар" — це справжня Біблія українського народу. Вона вмістила все, що являє собою наш народ: його історію, його героїв, народні характери. Ця книга сповнена надій і пророцтв.
Я йшов до Кобзаря все своє життя. Він з'являвся до мене в нелегкому, але все-таки милому дитинстві. У піснях та переказах бабусі, при м'ятих бур'янах, в яких я, гамуючи од щему сльози, читав його "Кобзаря". І став Тарас Григорович невід'ємною сутністю моїх повоєнних літ так само, як нужденне життя матері, як хатина, річка, ліс. Ніхто на мене ще з дитинства не справляв такого враження, як Шевченко. У нашій сім'ї його шанували як святого, знали напам'ять його вірші. На столі, скільки себе пам'ятаю, лежала книжка з пожовклими сторінками, переплетена в саморобну обкладинку з тонких дощечок, обклеєних полотном, без титульного аркуша і без останніх сторінок. То був "Кобзар". І відтоді, як я навчився читати, я взявся за цю книгу. З того часу я не перестаю перечитувати Шевченкові твори, щоразу відкриваючи щось нове, раніше незбагненне, а тепер, з набутим життєвим досвідом, близьке й зрозуміле.
Перші спроби ілюструвати "Кобзаря" я робив під час навчання в інституті, коли виконав за Шевченковими мотивами дереворит, потім офорти. Далі була збірка "Тополя", де я ілюстрував балади Тараса Григоровича. А потім — п'ятирічна праця над ілюструванням усього "Кобзаря". Перше видання побачило світ напередодні І Всесвітнього форуму українців 1992 року, книгу було вручено кожному делегатові, друге — наступного року. Для нього я виконав нову суперобкладинку й чотири ілюстрації.
Трагічна доля була у Тараса Григоровича, така ж доля спіткала і його "Кобзар". Книгу фальсифікували, вилучали поезії, пристосовували до своїх потреб. Я щасливий, що перший ілюстрував "Великий льох" — поему, в якій поет втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що в радянські часи зазнавали тенденційної інтерпретації. Тепер я бачу цю жадану книгу вже іншою. Бо Тарасові твори незбагненно дивовижні. Вони дають нові одкровення після кожного прочитання. Як Біблія.
Але ці ілюстрації мають уже своє, незалежне від мене життя. І хочеться вірити, що й вони стануть покликом іти до Шевченка і до його мудрого, проникливого слова.
І ось тепер знову звертаюсь до образу нашого великого Кобзаря та ще й на грошах незалежної України! Чи це не є здійснення пророцтва про нашу країну? А може й справді ми будемо таки жити "в сім'ї вольній, новій"? Чи — таки оживуть "степи-озера", нами ж забруднені та отруєні? Ось з такими думками та надіями я знову поринув у його світ, у його земне буття, у глибини його духу, у жар його серця.
Спогади очевидців, людей, які безпосередньо спілкувалися з ним, любили, цінували і поважали його, навіть ті, хто ставилися до нього недоброзичливо, опосередковано, підтверджували титанічний масштаб Шевченкової особистості. Все це разом з його поезією, листуванням, вчинками відкривало мені його осяйний образ.
Особливо виразний опис вигляду, характеру і вдачі Шевченка залишив Василь Маслов, який особисто зустрічався з поетом, листувався з ним: "Шевченко був кремезний, середнього росту, людина сильного, майже залізного здоров'я. Лице його з першого погляду здавалось звичайним, але його очі світились такою розумною і впадаючою в очі ясністю, такою спокійною свідомістю свого достоїнства, що мимоволі звертали увагу кожного. В його голосі, в балачці виявлялась подиву гідна м'якість в ході і у всіх його рухах — зосередженість. Одягався він вишукано, але чисто й просто; зате дома він любив носити український народний одяг.
При першому знайомстві... він був холодний, сухий, хоч простий і не церемоніальний... Але ж пізнавши раз людину і відкривши в неї хоч одну хорошу рису, він прив'язувався до неї, а коли зустрічав у неї прихильність до себе, вповні і нероздільно віддавав себе їй на все життя...
Дуже виразними рисами його характеру були: надзвичайна доброта і м'якість, навіть ніжність, яка так дуже суперечила з його зверхнім виглядом — подиву гідна правдивість і прямота, що доходила до різкості — некорисливість і самовідречення приводили до того, що він майже не визнавався в практичних умовинах життя".
Тургенєв згадував: Шевченко являв собою образ козака... Голова довгаста, майже лиса; високий зморшкуватий лоб, широкий так званий "качиний" ніс, густі вуса, що закривали губи; невеликі сірі очі, погляд яких здебільшого похмурий і недовірливий, часто набирав виразу лагідного, майже ніжного, і супроводжувався хорошою, доброю усмішкою... У високій баранячій шапці, в довгій темно-сірій чумарці з коміром з чорного смушку, Шевченко мав вигляд справжнього малороса, хохла...".
Працюючи не один рік над ілюструванням "Кобзаря", я не раз звертався до його пронизливих автобіографічних віршів: "Якби ви знали, паничі...", "Мені тринадцятий минало...", "А. О. Козачковському", "Чи не покинуть нам, небого...", де поет був малим, підлітком, солдатом останнього періоду життя.
Для гривні я спеціально намалював кілька портретів, бо думки членів комісії розділилися. Дехто вважав, що поета потрібно зобразити юним, періоду виходу в світ першого видання "Кобзаря", дехто відстоював зображення поета останнього періоду життя — після заслання. Дехто хотів бачити Шевченка в кожусі та шапці, інші — в костюмі. Словом, скільки людей, стільки думок.
Спочатку мені здавалося, що поета потрібно було зобразити в селянській одежі, бо ж любив Тарас Григорович так одягатися. Невідомо, чи це був своєрідний бунт, як пише Євген Сверстюк, коли "він демонструє перед вищим світом свою належність до закріпаченого селянського стану", чи й він, як В. Антонович (за словами Ю. Русова) не був чужий так званому "хлопоманству", цебто зовнішньому уподобанню до українського селянина.
Та згадаймо граничну щирість його віршів, послідовність у вчинках, вірність самому собі. Саме вони й привели його в Аральські степи. Він був академіком, мудрецем, пророком, він завжди залишався плоть від плоті свого народу, його насінням, зерном, в якому закодоване усе минуле, уся генетична еволюція поколінь, усе потенційне майбутнє. Шевченко — то вся Україна в мініатюрі. Отож, це, як на мій погляд, не бравада, не демонстрація чи виклик, не данина моді, а суттєве, внутрішнє, притаманне йому. І ще, можливо, він свідомо формував свій образ народного поета не тільки власною поезією та громадянською позицією, а й зовнішнім виглядом. Бо важко інакше пояснити, чому він кілька разів фотографується в кожусі та шапці, коли його близькі й товариші — в костюмах і краватках. І в цьому ж таки одязі ще і ще раз зображає себе в живописних та графічних автопортретах. Отож, починаючи роботу над портретом, я теж віддав данину цим аксесуарам — на першому варіанті ескізу купюри поет був у селянському одязі. Цей портрет мене не влаштовував. Я продовжував пошуки, і нарешті в шостому чи в сьомому варіанті мені вдалося втілити такий образ Тараса, який не викликав жодних заперечень з боку всіх членів комісії, голови Національного банку, моїх колег. Цей портрет, я вважаю, був найкращим з усієї моєї серії героїв.
На фірмі в Канаді було виготовлено пробний відбиток майбутньої 100-гривневої купюри. Вона вийшла гарною, ошатною. На лицьовому боці ліворуч портрета Шевченка було вміщено слова: "Верховна Рада України проголошує незалежність України та створення держави Україна. 24 серпня 1991 року".
Повернувшись до Києва 26 грудня 1991 р., радий зустрічі з рідним домом, я попервах не звернув особливої уваги на те, що в пресі на початку 1992 року з'явилися статті, в яких почали критикувати канадську фірму нібито за недостатню забезпеченість захисту купюр, дороговизну контракту ("Правда Украины", 20 лютого 1992 року: "Почему у гривны канадский паспорт", "Был подписан кабальный контракт"; "Вечірній Київ", 19 лютого 1992 року: "Гривня: ходіння по муках"). Натякалося на те, що купюри вартістю в 50, 100 і 200 гривень друкуватимуться вже в Англії чи Італії.
Мене все те не дуже хвилювало, адже технологія виготовлення грошей у всіх фірмах майже однакова. За наявності підготовлених ескізів до друку, що були власністю Нацбанку, думалося, що це чисто технічна справа, де будуть надруковані купюри.
Але трагічні метаморфози продовжують переслідувати і твори Шевченка, і трактування самого його образу. Коли гроші, які були готові ще 1992 року, нарешті з'явилися в обігу 1996 року, те, що я побачив, викликало у мене шок. 100-гривневу купюру було спотворено до невпізнання: інша композиція, еклектичний дизайн, на звороті чомусь знову вміщено зображення собору св. Софії. Нісенітниця! Адже Софійський собор вже є на 2-гривневій купюрі, присвяченій Ярославові Мудрому, який збудував його!
Ось така "мурзилка" прийшла з Англії в Україну. Нею й користувались...
Але особливо прикро вразив портрет поета. Минули вже роки, та я не можу заспокоїтися й досі. І болить мені не тільки те, що поет зображений у шапці чи в кожусі. Має право на життя і такий одяг, бо його і справді він носив. Мені болить, коли замість Шевченка бачу якогось чужого чоловіка. Кореспондент однієї з київських газет, який бачив мій оригінал, писав: "Порівнюючи представлені в редакцію зразки гривні з тим, як це було задумано, ахнув і я. З сотенної купюри замість тонко промальованого Шевченка дивився на мене якийсь грубо намальований дядько з мутнпм поглядом, що нагадував махновця в кудлатій танці. Замість руки майстра — грубий бездарний шарж".
До мене посипалися телефонні дзвінки, листи, особисті запитання: що трапилося з моїм портретом Шевченка? Я вже давав відповіді в інтерв'ю на телебаченні і в газетах: на купюрі був замінений виконаний мною портрет, але ким і навіщо, я не знаю й дотепер. Ця книжка — ще одна спроба домогтися правди в цій трагічній метаморфозі.
Звісно, ніхто не може дати припису, рецепту, як має виглядати портрет Т. Шевченка. Принаймні я, малюючи його, орієнтувався, як уже говорив, і на спогади сучасників, і на його фотографії та автопортрети, а особливо — на його твори. Я прагнув осмислити всю спадщину великого митця, аби зрозуміти його характер, стиль його життя і діяльності, його образ. Для пізнання характеру, особистості поета мені надзвичайно багато дало перечитування поетового листування. І зараз я переконаний: хто не прочитав Шевченкових листів, той до кінця не зрозуміє і не збагне глибини його поезії і не зможе уявити і відтворити його психологічний портрет.
У поезіях, повістях, щоденнику, листах чітко видно, які людські образи, які риси особистості йому найбільше імпонували. Це — благородство і шляхетність. Шевченкові подобались "не кріпацькі обличчя", а люди, від яких віяло "сміливістю і благородствам", а коли стрічав "благородного старика", то його рука мимоволі підносилася до шапки". Глибоко поважав він земляка-солдата, який "не принизив своєї національної і людської гідності... лишився вірним своїй прекрасній нації". А неприємні були йому "простацькі натури", не зносив "плебейських облич", не терпів "лакейських облич", людей "з лакейськими здібностями".
А от чим керувався невідомий мені автор портрета на 100 гривнях, зрозуміти неможливо. Але що особливо гірко бачити: малювання саме такого Шевченка є ще одним доказом того, що ми не позбавилися нав'язаного попередніми режимами стереотипу образу поета з перекошеним ненавистю обличчям. Таке малювання почалося давно від портрета роботи І. Рєпіна. А за радянських часів, як писав Євген Сверстюк, на Шевченка "надіто маску матеріаліста, атеїста і борця з українським буржуазним націоналізмом". І було заборонено торкатися маски... Примусовий для чотирьох поколінь спектакль нарешті закінчено. Але стереотипи мислення людям дорожчі, ніж відкриття правди".
Все це сумно. Та нам потрібно ще довго очищати образ поета від ідеологічних нашарувань, ми повинні ще відкрити для себе справжнього, істинного носія Слова Божого, щоб не приймати за чисту монету той спотворений образ поета, який нам невідомо за які гріхи піднесли на 100-гривневій купюрі.
На звороті купюри планувалося вмістити пейзаж з будинком Верховної Ради України, який було споруджено 1936 — 1939 років за проектом відомого українського архітектора В. Заболотного. У цій споруді було по-новому застосовано ордерну систему розміщення архітектурних елементів, використано засоби стилю класицизму введено плоске залізобетонне перекриття, нові конструкції величного скляного купола над сесійним залом на 1000 місць, що є центром будівлі. Вдала масштабність та гармонійність поєднання з навколишніми спорудами (зокрема з Маріїнським палацом) дозволяє віднести цей будинок до кращих архітектурних здобутків.
Так мав виглядати зворотний бік купюри
(вигляд лицьового боку наведено під заголовком статті)
Я був оптимістом щодо майбутнього. І ще 1991 року намалював будинок Верховної Ради без тоталітарної символіки. Не з моєї вини на гривню цей малюнок не потрапив. Але й не пропав: його надруковано на внутрішній сторінці дипломатичного паспорту України, виготовленому тією самою Саnadian Вank Note Company... А серпасту-молоткасту символіку на будинку замінили лише в червні 2000 року.
Що ж до купюри, яку було випущено в Англії, то знову ж таки не можу писати про неї без розчарування. Давайте разом порівняємо проект і купюру, що побачила світ. Чи пішли їй на користь ці зміни? Який логічний зв'язок існує між Шевченком і Софійським собором? І ще один ляпсус — поряд із Софією чомусь вміщено пам'ятник Володимиру, який ще й показаний зі спини! Що й казати, прикрі, прикрі всі ці метаморфози, невідомо задля чого затіяні.
Такий Т.Г. Шевченко на нинішній банкноті
Ще до цієї ж теми:
|
