Носівська середня школа №1 святкує свій 145-річний ювілей!

Рідній школі-ювілярці, її учень і педагог Валерій Михайлович Фурса присвятив свою нову книгу. Це сторінки з багатої історії школи. Видання є частиною майбутньої книги про освіту, школи району  та вчителів Носівщини.

У передмові автор зазначає, що за час свого існування школа пережила не одну війну. Були в її історії і зо­ряні часи і тяжкі роки випробувань. Тисячі учнів і сотні талановитих пе­дагогів, майстрів своєї справи, навчалися і навчали в її стінах. Школа здружила цілі покоління носівчан, навчила працювати і перемагати, відчувати себе грома­дянами, надихнула на звершення, допомогла обрати їм життєвий шлях. Вона стала школою нашого дитинства, нашої юності, наших надій та спо­дівань, і до неї все життя ми повертаємося з вдячністю.

Видання дійсно захоплююче і наповнене десятками й десяткам прізвищ і фактів. Щоб майбутній читач пересвідчився у цьому, подаємо початок книги:

«Народився я в містечку Носівка в 1882 році, 26 травня. Батько мій - дужий український козак, займається землеробством і тваринництвом; іншого нічого в житті своєму не знає, та можливо і знати не хоче. Він зовсім неграмот­ний і ніяким наукам в своєму житті не навчався, але все одно він досить тя­мущий, а ще більше відданий справам, які йому доводиться долати, з якими йому доводиться щодня зустрічатися.

Мати моя - українська селянка середньої статури, з постійно заклопотаним обличчям і веселими очима.  Її добре материнське серце завжди викликало в мені захоплення, коли вона чимось допомагала мені чи давала материнську пораду. Я не можу висловити словами тієї любові і турботи, з якою вона відносилася до своїх дітей, котрих у неї було вісім душ.

Коли мені виповнилося десять років, то дякуючи батьку, я був відданий до школи. Ніколи не забуду того веселого, щасливого і радісного для мене дня, коли я з мамою йшов записуватися в земське народне училище. Цей теп­лий сонячний серпневий день для мене такий пам'ятний, що й зараз ясно ви­мальовується в моїй голові. (Родина Гармашів мешкала на Філівці (нинішня вулиця Володимирська, а шлях до земського училища, - нинішнього Будинку школярів, вів через тодішню міську площу, на місці якої нині знаходиться парк та будинки носівчан).

Коли ми з мамою прямували до училища, у мене в голові виникла дум­ка, а раптом не приймуть, що тоді треба буде робити? І я йшов і боявся.

Ми вийшли на велику площу, обабіч якої була розташована вже знайо­ма мені волосна управа, знайома тому, що не раз доводилося проїжджати повз неї разом з батьком. Він щоразу вказував мені на неї і пояснював мені її зна­чення. Показував він мені і училище, але його призначення не пояснював, мабуть не бажав викликати в мені потяг до навчання, знаючи, що той хто не буває в училищі, той більше чого встигне по господарству.

Ось ми вже підходимо до училища. Це величезний одноповерховий бу­динок на високому фундаменті. Найперше, що впало мені в очі це великі вік­на і зелений дах. Ми з мамою зійшли високими сходами в коридор, потім до приймальні, де нас зустріла повна красива пані. Це була вчителька, котра за­питала про мету нашого візиту. Мама відповіла, що бажає записати хлопчика до училища.

Вчителька запросила нас до класу і, розпитавши детально про моє похо­дження, записала мене до журналу. Після чого мама запитала коли розпоч­неться навчання і ми пішли додому.

Ніхто не міг уявити мого смутку, з яким я залишив клас; мені так не хо­тілося залишати тих щасливчиків, про котрих я думав, що їх приймуть, мені так не хотілося йти додому, що я ледь не заплакав. Але видно було; що допомоги чекати нізвідки, а моє прохання до вчите­ля ніскільки не допоможе, і я з важким серцем вийшов з училища. 

На широкій площі то там, то в іншому місці, походжала сільська інтелігенція, а оточували площу дерев'яні будинки із зеленими і червоними дахами. Тут я відчув себе зовсім обездоленим і зупинився на хвилину, аби вирі­шити, що мені робити і як з'явишся додому. Я знав, що моя мама, котра так бажала аби я навчався, дуже засмутиться, дізнавшись про такий сумний для мене результат. Але робити було нічого і я повільно попрямував додому.

Мама зустріла мене як завжди, неначе зарані все знала і на мою розпо­відь лише злегка гойдала головою. Потім сказала, що доведеться мені раніше підучитися вдома. 

Порадившись, батьки віддали мене в науку до одного гра­мотного селянина, котрий спеціально займався підготовкою дітей до школи. Тут я пробув усього три місяці, впродовж яких навчився читати і писати.

Наступного року я потрапив до першої групи земського однокласного училища. Навчався я порівняно добре, незважаючи на те, що часто повернув­шись додому, замість того щоб вчити уроки я повинен був йти допомагати батьку по господарству. Увечері рідні також не дозволяли мені навчатися, бо мали звичку рано лягати спати, тому я не міг готувати уроки вдома.

Не зважаючи на це, я навчався не гірше за інших і періодично перехо­див з однієї групи до іншої. Коли я був вже в третій групі, то став одним з найкращих учнів у класі і мріяв про ту книгу, яку мені дадуть за найкращі успіхи на екзамені. Але на моє нещастя, перед самими екзаменами, коли пот­рібно працювати й працювати, мене батько не пустив до школи і я повинен був працювати в полі. Після тритижневої моєї відсутності в класі розпочалися екзамени і я прямо від орала пішов на екзамен, який витримав задовільно. Так завершив я курс початкового навчання».

В Носівському початковому народному училищі № 1 в 1901 році навча­лися 120 хлопчиків та 15 дівчаток, а закінчили повний курс лише 24 хлопчики і 1 дівчинка. Учителями продовжували працювати Микола Михайлович Нагорський, Єфросинія Іванівна Лосицька (Лозицька) та священик Сергій Лукич Ширяєв, (з 1907 р. - Лісовський Євгеній).

В. Кияниця, випускник Носівської школи №1 1967 року, директор СЮТ.