UR4RWW починалася із цього передавача

Сьогодні знайшов його випадково. Я його виготовив у 23 роки. Він не був моїм першим виробом із металу і купи радіодеталей. Навіть не другим і не третім. Першою моєю серйозною діючою конструкцією був власноруч виготовлений за описом в журналі «Радио» кишеньковий приймач «Весна», а потім у чотири рази менший за розмірами приймач власної конструкції, який щодня брав до школи, аби слухати нишком від учителів радіопередачі. Проте бажалося чогось більшого, вагомішого. Просиджуючи в читальному залі Носівської бібліотеки увесь вільний час і читаючи все, що було тоді доступним про радіоаматорство, я таки знайшов найцікавіший напрямок – передача сигналів в етер.

І було це коли я був у восьмому класі. Я довідався із книжок про радіоаматорів. Дуже захотілося почути їх передачі. Але звичайні радіомовні приймачі не мали тих хвиль, на яких працюють аматори. Тому хоч і був дома приймач «Урал», та він не задовольняв мою юнацьку допитливість. Проте із «Справочника радиолюбителя» я довідався, що можна до того «Урала» виготовити дволамповий пристрій-конвертор і я почую аматорів.

Де я тільки не вишукував ті так звані радіодетальки… Дні й ночі сортував і відбирав справні. Грів батьків паяльник на керогазі і наповнював кімнати димом від каніфолі… І таки досяг мети. Приймач став «чути» передачі радіоаматорів! А в дев’ятому класі я вже й передавач виготовив і, отримавши дозвіл на його експлуатацію, почав прямо з дому на Козарському Шляху, із спальні, проводити радіозв’язки на сотні і навіть тисячі кілометрів! Був це 1966 рік…

А в наступному році, закінчивши школу, я вступив до Київського радіомеханічного технікуму. Тепер вдавалося проводити радіозв’язки тільки буваючи дома в Носівці у вихідні дні. Ну й на канікулах, звичайно. Тим часом у технікумі довідалися про моє захоплення передавачами. Й зробили мені відповідну курсову роботу: розробити і виготовити лабораторний транзисторний передавач на якому б студенти могли відпрацьовувати операції із налагодження передавача, як практичні лабораторні роботи. Зробив і захистив. І не тільки.

Ще й до сьогодні у мене зберігся промисловий приймач «Альпініст» у який я вмонтував власно сконструйований непомітний передавач. За допомогою цього пристрою мої однокурсники успішно долали екзамени й заліки у повній відповідності до сюжету з популярного у ті часи фільму «Операция "Ы" и другие приключения Шурика». Пам’ятаєте: «Билет номер девять, прием! – Что-что вы сказали? – Что? – Какой прием? – Не приём, а "при нём" билет номер девять, а при нём задача».

У тому фільмі професор виявився не «лопух» і швидко оволодів ситуацією, знайшовши у винахідливого студента передавач з антеною, що стирчала із бокової кишені піджака. А у нашому технікумі моїм передавачем користувалися майже рік. Навіть дівчата. І так ніхто й не спіймався))). Мав я із тим передавачем замаскованим під приймач і інші, часом дуже смішні ситуації, які самі й придумували. Наприклад, були тоді перед парком біля Носівського БК дерев’яні лавочки. Як зараз із смартфонами, так наприкінці 60-х сиділа на них молодь із приймачами. Музику слухали. Найпопулярнішими станціями у молоді були «Радіо-Букурешт», «Маяк» і «Промінь».

То ж підсідаємо неподалік від таких слухачів на іншу лавочку, налаштовуємо мій «диверсійний передавач» на їх хвилю і починаємо коментувати, називаючи слухачів за їх іменами і прізвищами, коментуємо їх оглядання в боки, розгубленість – як не як, а вони чують свої прізвища у радіопередачі «з Бухаресту, чи Москви»! Словом, сміху було вволю…

А в травні 1970-го мене призвали до армії. Повернувся через два роки – у травні 1972-го. В Носівці був розквіт радіохуліганства. Я вже про нього розповідав десь там на початку цієї своєї сторінки. І став я вже з 10-го жовтня у Носівській СЮТ працювати. Вірніш, створювати її, бо «відкрили» її тоді тільки на папері. Проте, то вже інша історія, яка написана в історії Носівської СЮТ на сайті СЮТ.

Ну за керівництво якого гуртка я міг тоді взятися? Звичайно, за гурток радіозв’язку. А де ж передавач взяти? Не продавалися вони тоді. Довелося виготовляти власноруч. Знову пошук і «діставання» детальок, трансформаторів, перемикачів, тумблерів і т.д. і т.п. Якісь роботи доручав гуртківцям, але основне робив власноруч. Бо мала бути забезпечена і якість і техніка безпеки – адже виріб серйозний і для серйозного використання.

Отже колективна радіостанція Носівської СЮТ почалася саме із цього передавача (на фото). Її перший кличний сигнал був UK5RAI. А першими операторами: Ігор Дуброва (Дубров), Іван Кривша, Микола Дубина, Андрій Зубець, Оля Іванова… Це був березень 1973 року. СЮТ тоді була у двох кімнатках старого приміщення першої школи. На цьому місці зараз Носівська гімназія. На сьогодні кличний сигнал колективної радіостанції з Носівки UR4RWW є одним із найвідоміших в Україні. Та і в світі багато хто впізнають одне із "радіооблич" нашого міста.

Больше фото здесь: