Пам'яті Олександра Назаренка
Я отдыхал у Десны в живописной Старой Пристани села Кладьковки, когда позвонил UT2UB (Андрей Лякин), которому позвонила Люда Запорожец и сообщил очень печальную новость – умер Саша Назаренко, чемпион СССР 1988 года по «Охоте на «лис» (спортивная радиопеленгация). Умер очень рано и очень преждевременно. Болел.
У меня там у Десны даже Интернета толкового не было. Поэтому, вернувшись просмотрел радиолюбительские сайты. Не почтил почти никто. Так бывает – суета, отпуска… Не хочу никого обидеть, но даже черниговские радиосайты, в том числе очччень известный – ничего не сообщили. А ведь Саша был Чемпионом СССР от Черниговщины. Единственным за всю историю «Охоты на «лис».
Александра не вернешь и, выражая искреннее соболезнование его супруге Тамаре, которую я тренировал еще школьницей, и, выражая соболезнование его детям, считаю необходимым еще раз вспомнить об этом замечательном человеке и преданном радиоспортсмене, который родился и вырос на древней Черниговской земле.
Я собрал подборку написанного об Александре в разное время мной и не мной. Писалось все, когда он был жив и полон энергии. Почти все на украинском. Думаю его многочисленные друзья и коллеги по бывшему СССР воспользуются сервисом перевода на свой, или более понимаемый язык. Вспомним о нем…
В. Кияниця, UR5RU
З обкладинки журналу «Радио» №11/1988, через роки, дивиться на щойно подоланий фінішний коридор щасливий вусань (фото вгорі), якого цілує ніде невідлучна татова доця. За всі роки існування цього тоді найсвятішого у радіоаматорів видання не багато наших земляків можуть похвалитися своїм фото на обкладинці. Бо «та» країна була велика. І чернігівщина тоді для журналу-мільйонника, була приблизно як ото піщинка. Щоб потрапити до «Радио» потрібно було точно стати не менш ніж чемпіоном СРСР, та й то не завжди можуть надрукувати. Не балувало це видання нас навіть тоді, коли його головним редактором був наш земляк із Щорса Ф.С. Вишневецький. Проте, це інша історія. Хоч теж дає привід для ще одної розповіді у майбутньому.
До згаданого вище фото зі щасливим «вусанем» був підпис: «Молодец папочка! – пятилетняя Маринка поздравляет своего папу Александра Назаренко со званием абсолютного чемпиона СССР». А ще у цьому ж числі журналу була опублікована така інформація:
РЕПЕТИЦИЯ В СУМАХ
Прошедший спортивный сезон для «лисоловов» был особенно напряженным. Он предшествовал чемпионату мира по спортивной радиопеленгации, который, безусловно, оказал влияние на ход внутрисоюзных соревнований.
Накал борьбы между ведущими спортсменами страны за призовые места был предельно высок. Ведь каждое потерянное очко могло стоить заветной путевки в Швейцарию.
Все труднее становится маститым «сборникам» выдерживать напор быстро прогрессирующей талантливой молодежи. Вот и в Сумах, где состоялась последняя репетиция перед мировым первенством — чемпионат СССР по «охоте на лис»,— молодые спортсмены дали настоящий бой нашим лидерам.
Абсолютным чемпионом среди мужчин стал кандидат в мастера спорта СССР А. Назаренко из Чернигова, опередивший самых титулованных «охотников» — заслуженного мастера спорта СССР В. Чистякова, которому пришлось довольствоваться третьим местом, и мастера спорта СССР международного класса Ч. Гулиева, оказавшегося на пятой позиции. На втором месте — Н. Великанов (г. Киев).
У женщин первенствовала Л. Бычак из Харькова, очень стабильно выступавшая в этом сезоне. Второй была Н. Чернышева (г. Москва), а третьей — С. Круминя (г. Рига).
Среди ветеранов на первом месте ленинградец А. Петров. Он еще раз подтвердил, что находится в отличной спортивной форме. На втором месте В. Кирпиченко (г. Ставрополь), на третьем — Л. Королев (г. Владимир).
В общем зачете абсолютную победу одержала команда Украины, вторую строчку в таблице результатов занимают российские спортсмены, третью — москвичи.
Відгукнулась тоді на успіх Олександра і наша обласна газета «Деснянська Правда»:
ЯК СТАТИ ЧЕМПІОНОМ?
На це запитання абсолютний чемпіон СРСР 1988 року із спортивної пеленгації, працівник виробничого об'єднання «Чернігівський радіоприладний завод» Олександр Назаренко відповів просто: «Необхідно ставитись до свого захоплення серйозно». За цим «серйозно» — роки праці, наполегливе опанування радіосправи, фізичний гарт.
Спортивна пеленгація — це сучасний вид спорту. Десь у лісі заховано радіопередавач, який час від часу випромінює в ефір сигнали. Завдання спортсмена: у мінімальний час, з допомогою приймача відшукати його. Таким чином у цьому виді спорту поєднуються крос по пересіченій місцевості, вміння орієнтуватися і, звичайно, метикувати у радіотехніці. Адже апаратуру часто-густо спортсмени використовують саморобну. І щоб завоювати почесний титул чемпіона потрібні роки наполегливої праці, помноженої на здібності.
...У п'ятому класі Саша Назаренко записався до радіогуртка Щорської середньої школи. Хлопчина навчився читати радіосхеми, складати радіопристрої, вивчив телеграфну азбуку. Згодом сім'я переїхала у Чернігів, і Олександр відвідує радіотехнічну школу обласного комітету ДТСААФ. Тут і захопився спортивною пеленгацією. На службу в армію був призваний із спортивним розрядом.
Йшов час. Олександр продовжував удосконалювати спортивну майстерність. 1988 рік — щасливий для нього. На змаганнях на Кубок УРСР О. Назаренко став бронзовим призером. Виступав наш земляк і в складі збірної команди області на чемпіонаті України. В особистому заліку виборов друге місце. І ось чемпіонат СРСР у Сумах...
— До цих змагань ретельно готувався, — розповідає Олександр, — займався легкою атлетикою, спортивним орієнтуванням, налагоджував апаратуру. Мені добре допомагали ентузіасти радіоспорту В. Чижов, В. Кияниця. В. Зеленяк. А тому на всесоюзну арену вийшов у прекрасній спортивній формі. А звідси результат — золота медаль.
ШАРОВ, «Деснянська Правда» від 7 жовтня 1988 року
P.S.
В. Шаров – це був псевдонім Віталія Москаленка, журналіста і радіоаматора-короткохвильовика. Засновника і видавця рухівської газети «Громада». Пізніше Віталій ще й першу в області приватну радіостанцію відкрив: «Радіо «Громада». Як це було – на просторах Інтернету вже зустрічалося. На жаль, не збереглося посилання.
P.S.S.
Про Олександра Назаренка і про той час.
Вперше я запримітив Сашу на обласних змаганнях у чернігівській команді. Це вже коли наші «лисолови» почали зростати. Коли радіошкола ДТСААФ і обласна СЮТ почали працювати разом не ділившись на «ваших» і «наших», як це по декуди було. Ми стали частіше організовувати спільні тренувальні збори, які при об’єднаних зусиллях, стало легше забезпечувати транспортом, обладнанням, людськими ресурсами. І треба то всього було: в радіошколі (РТШ) довести, що молодь – це її резерв, а в облСЮТ, що в радіошколі є «донецькі» автоматичні передавачі-лисиці і у Габдрахманова (начальник РТШ) є портативні радіостанції для службового зв’язку, яких в освітян не було.
Загалом же організація повноцінних корисних тренувань і змагань з «Полювання на «лисиць» (пізніше стали називатися – спортивна радіопеленгація, або скорочено – СРП), дуже не легка справа. І надто відповідальна. Уявіть собі, тренер на свій страх і ризик, випускає у ліс дітей, яких тренує. Зрозуміло, що він має бути впевненим, що на трасі їх бігу нічого лихого з ними не трапиться і що вони неушкодженими дістануться фінішу. І не просто дістануться, а ще й результат потрібний покажуть.
Щоб саме так було, потрібно щоб траса (уявна лінія по якій рухатимуться спортсмени при правильному виборі варіанту пошуку передавачів) була грамотно встановлена, а перед цим добре обстежена – хоч від «зустрічі» з дикими кабанами, вовками, лосями, зубрами, справжніми лисицями, приміром, ніяке обстеження не гарантує. А ще потрібно щоб передавачі-лисиці правильно дотримувалися встановлених циклів і були чутними в етері. Враховуючи ж, що на тих передавачах, доки не з’явилися автоматичні, тренер змушений був садити операторами таких самих дітей, як і ті, що бігали з приймачами – це було дуже обтяжливо. Вимагалася надвисока дисципліна усіх учасників процесу впродовж усіх годин тренування – від моменту старту першого, хто виходить на трасу, і до моменту фінішу останнього. Ні хвилинки розслаблення. Але ж діти не солдати. Доводилося щоразу пояснювати й пояснювати, що недисциплінованість лише одного, призводить до зриву всього багатогодинного процесу тренування. Щоразу.
Після фінішу останнього, тренер має зібрати всіх, хто обслуговував трасу забігу: старт, оператори лисиць і фініш. І мова тут не про поле стадіону, а про кілометри, десятки кілометрів лісових хащ. Тобто спочатку «лисиць» треба розставити, а потім, після забігу – зібрати. Ніжками, ніжками… Уявили процес тренування? І це не все. Коли в умовах тренувальних зборів, тренування відбуваються щоденно, то за ніч потрібно відремонтувати поломки й наснажити акумулятори приймачів і передавачів, розібрати помилки попереднього забігу, поставити завдання на наступний день і відпочити. Тільки при саме такій організації тренувань можуть бути результати. Тобто у спортсменів будуть вироблені навички правильного вибору проходження дистанції, техніка ближнього пошуку і максимально короткий час бігу. Це основа майбутніх досягнень. Нині покійний провідний тренер України Вітя Лавриненко завжди твердив: «До перших серйозних змагань спортсмен повинен мати досвід відшукання не менш, ніж триста (!) «лисиць»!. Це ж скільки має бути тренувань?!
Навіть, пишучи це через роки, не втримався від хвилювання. Скільки всього траплялося. Були вивихи, переломи, пошуки спортсменів до другої години ночі. Як це трапилося у 1988 році у Грозному на першості СРСР серед ДЮСТШ, де я був головним секретарем. На трасі, яка була у передгір’ї за 25 км від міста, загубилась дівчина-спортсменка (Кавказ не жартує!), котру ми розшукували до другої години ночі. Згідно Правил, весь цей час працювали всі передавачі-лисиці і приводна станція. На всіх цих радіостанціях були оператори з п’ятої ранку. Ніхто навіть не обмовився, що їсти хоче, чи спати… Найважче було головному судді Олександру Бєляєву з Москви. Адже на будь яких змаганнях за все, що трапиться із спортсменом, суддею, представником команди від моменту відкриття змагань до їх закриття, повну відповідальність, включаючи кримінальну, несе одноосібно головний суддя змагань. А на тренуваннях таку ж відповідальність несе тренер.
Але це так, спогад. У тих, хто займався тренерською справою таких подій теж назгадується немало. Так от коли я поїздив по країні, побачив хто і як працюють, я зробив висновок, що справжній тренувальний процес організовують одиниці. На Чернігівщині – ніхто. Надто важко і відповідально. І обтяжливо дуже, й недешево також. За ту ж заробітну плату краще з радіоконструкторами чи телеграфістами години відчитувати. Коли ж начальство вимагає прийняти участь в обласних змаганнях по «лисицям», то показати своїм «спортсменам» як користуватися приймачем і вперед, на «область». У кого був якийсь передавач-маячок, могли з ним десь у парку потренуватися. Ось такий багаж тренувань. У результаті – блукання по лісу, біг «в приглядку», і… якийсь результат. Саме такі підходи я побачив, коли тодішній директор облСЮТ Григорій Порт запросив мене тренувати обласну збірну школярів у 1974 році. Так воно було й при мені спершу. Про виїзди у ліси ніхто й чути не хотів. Навіть у кошторисах таке не закладувалося. І от вези таку «команду» на республіку. Вони ж в області перемогли, мовляв. У тих умовах я намагався робити все, що міг, але результатів на республіканських змаганнях не було нормальних. Повторюсь, підготовка спортсменів СРП, це складний і тривалий процес. Намагався, щоб було як найкраще, а результати все рівно не радували…
А ще немало залежало від наявності карт 100-метрівок місцевості тренувань. Тоді такі карти вважалися секретними. Діставали ми їх усякими правдами і неправдами. Кольорових не було, тому, що розмножувались вони шляхом фотографування оригіналу і друку його через фотозбільшувач. Кольорові фототехнології не були широко доступні.
Навколо Чернігова було всього декілька місцевостей, карти яких були. Це: «Деснянка», «Завод автозапчастин», «Тубдиспансер», «Ялівщина». Було ще декілька місцевостей для чистого орієнтування, але з різних причин вони для тренувань не підходили: то ЛЕП над головою, то залізнична колія, яку треба перебігати, то довгі паркани бетонні… Не так просто обрати місце для безпечних тренувань.
Тому, базуючись в Чернігові, навіть дітей було тренувати недоцільно. Надто тепличні умови. Коли спортсмени, підготовлені в таких умовах, потрапляли на республіканські змагання, скажімо, в Прикарпаття, з не баченими ними раніше перепадами висот і густиною лісу – можна було й не стартувати… А ще не було нормальних методик тренувань. Старші за мене мені розповідали, що в ДТСААФ було розвезуть «лисиці» з операторами, випустять спортсменів – а потім до вечора їх збирають. Оператори збивалися з циклів, у спортсменів «сідали» приймачі – море причин. Після такого тренування на друге вже не відважувалися. І з таким «тренувальним багажем» їхали «на республіку». Звідки ж будуть результати?
Справа суттєво зрушила з місця, коли за моїм наполяганням і сприянням з посади відповідального секретаря ФРС, в Чернігівську РТШ придбали автоматичні передавачі, а надто, після того, як я добре роздивився методику тренувань провідного на той час і вже згаданого вище тренера всесоюзного штибу Віктора Лавриненка з Дебальцевого. І мало, що сам роздивився, так зі мною тоді ще й Володя Зеленяк, мій вихованець-школяр, весь час був і теж все те бачив. Тобто я був не сам, а з помічником, котрий мене розумів у подальшому з напівслова (нагадаю, що тоді я був тренером збірної України, що правда не по «лисицям», а Володя – спортсменом, теж не по «лисицям»). Тобто прямо мене це начебто й не стосувалося, але роздивився детально, бо місяць у тернопільських лісах (не рівня нашим) тренувалися мої багатоборці і Лавриненкові лисолови пліч о пліч.
Тепер, маючи уяву як це робиться, ми (на той час В. Зеленяка я вже призначив другим тренером) й взялися за підготовку, спершу носівських «лисоловів», а потім, швидко здолавши шлях до обласних вершин, взялися за збірну області. Поряд з нами набиралися досвіду й інші учасники процесу. Чернігівських карт стало мало. Вдалося «змалювати» практично всі ліси навколо Носівки – дружба з лісниками допомогла.
Тим часом на зміну приймачам «Лес» прийшли «Алтаї». А ще ми навчилися робити практичні планшети, градуювати приймачі і користуватися рідинними компасами. Ми вже знали що вдягати і взувати, як бігати і як долати перешкоди… Найголовнішою вдачею вважаю, що мені вдалося домовити і практично безкоштовно з Донецького Червоноармійська пригнати в Носівську СЮТ двомостовий з КУНГом автомобіль-всюдихід ГАЗ-53, домогтися посади водія, після чого всюдихід включився в обслуговування наших тренувань – аж тоді нас помітили! Декілька років збірна області на всеукраїнські змагання школярів складалася виключно з юних носівчан. Теж окрема історія.
1984 рік. Фрагмент обласних змагань по СРП. Зліва на право: В. Лебедєв – ст. суддя на старті, В. Койнов – представник команди Чернігова, О. Бачок, О. Назаренко – спортсмени, Ф. Габдрахманов – начальник РТШ ДТСААФ, В. Кияниця – головний суддя змагань.
А ще двічі мені вдалося умовити Тартаковського (я вже тоді був у складі президії ФРС України) на проведення у Чернігові найпопулярнішої на той час особистої першості України зі спортивної радіопеленгації на призи газети «Патріот Батьківщини». Побігати поряд з найіменитішими і найтитулованішими спортсменами, кому вдалося, чи просто роздивитися процес з місця «маленького» судді – змагання ж обслуговувалися чернігівцями – то була величезна школа для тих, хто хотів бачити і хотів наслідувати. Для тих, хто хотів і був готовий стати Чемпіоном.
Ось у такій зростаючій атмосфері повноцінних тренувань до колективу «лисоловів» області влився чернігівець Саша Назаренко, який на той час у групі чоловіків, виступаючи за Чернігів, показував надійні і стабільні результати. Сам виготовляв собі пеленгатори і тренувальні «передавачі-лисиці». Як кажуть, спортсмен був на підйомі. Приїздив тренуватися в Носівку. За його ж визнанням, наші тренування йому суттєво додали статистику відшуканих «лисиць» – те, що стверджував Віктор Лавриненко про триста відшуканих передавачів. Плюс Олександр на той час вже мав власно напрацьовану методику підготовки. Він дійсно багато працював над собою. В Носівці таких лисоловів-конструкторів не було. Була техніка, транспорт, умови, а таких самовідданих, цілеспрямованих, як Олександр, не було. Цікаво, що Олександра абсолютно розуміла дружина Тамара, яку я пам’ятаю ще ніжинською школяркою Тамарою Гринь, бо залучав її до обласних тренувальних зборів. Вона теж була неодноразово чемпіонкою області і призеркою республіканських змагань.
І Саша таки став чемпіоном! Абсолютним чемпіоном Радянського Союзу! На своїх зіркових змаганнях у Сумах він переміг всю гордість тодішньої країни: заслуженого майстра спорту СРСР В. Чистякова, майстра спорту СРСР міжнародного класу Ч. Гулієва і інших титулованих грандів, які незмінно збиралися на Чемпіонатах СРСР.
Ось така вийшла зарисовка ще про одну радіоаматорську гордість нашої землі Сіверської – Олександра Назаренка і про події з мого власного життя з тим пов’язані.
Василь Кияниця, UR5RU, керівник UR4RWW, Носівська СЮТ |
