Носівська станція юних техніків

(продовження)

Першим «вікно до Європи» прорубав Володя Зеленяк (з СЮТівського дитинства навчений бути першим у всьому, він і тут став першим). На одній з наших нарад при директору, щойно повернувшись із Польщі, Володя із захопленням розповідав, що «там» менш ніж за годину має місячну СЮТівську заробітну плату, яку ще й не видають місяцями. Отже, першим із станції пішов саме він.

Директор СЮТ і багаторічний наставник-селекціонер колективу нічого не міг протиставити ні Володі, ні тим, хто пішли за ним. Люди мали якось виживати. Такий був час. Не було ніякою дивиною, що комісія обласного відділу освіти, яка прибула у район для здійснення фронтальної перевірки, ділилась навпіл, щоб у той час, коли одні добросовісно перевіряли школи, інші, не менш ретельно перевіряли сільські магазини на предмет придбання всього того, що можна було б вивезти для гендлювання до Польщі, аби якось на цьому заробити. Ніякої дивини. Адже люди, які працювали в облвно, також не отримували заробітних плат і також мали якось виживати зі своїми сім’ями…

Скоріш за все, дивина в іншому: чому ці зовсім недавні події так міцно забуті, наче їх і не було? А відтак, то вже втрачаються і причинно-наслідкові зв’язки. Найголовніший наслідок – руйнування культури, освіти, спорту. Руйнування до рівня невідновності. І тому дуже прикро іноді чути про втрату колишньої слави Носівської СЮТ. Нема в тому вини ні її керівництва, ні людей, які і тоді, і тепер працюють у ній. Усе сталося внаслідок суспільних змін у результаті яких стабільне державне фінансування позашкілля перетворилось на фінансування за так званим «залишковим принципом». І за роки цей «принцип» призвів до стану, коли ніхто не наважується ліквідувати позашкільні заклади, і вони продовжують існувати не завдяки, а всупереч. Сказане стосується районних, принаймні.

У 1991 році, одним розчерком пера якогось фінансового клерка, у Носівській СЮТ було ліквідовано практично всі посади, які були наявні на той час (завгосп, майстер, робітник, шофер, тощо) відповідно до встановленої обласним відділом освіти III категорії – як виключення для районної СЮТ, за наслідками багаторічної плідної роботи з високими показниками.

Отже, на початку 90-х у Носівській СЮТ залишились директор В.В. Кияниця та її багаторічний методист В.К. Безпала. Методисту за віком, а директору – за переконаннями вже запізно було починати «нове життя» поза межами станції. Проте роботу СЮТ довелось відроджувати практично, як при її створенні у 1972 році, з тією лиш різницею, що було приміщення, була, хоч і старіюча, проте матеріальна база. Виділялись якісь кошти на гурткову роботу, при цілковитій їх відсутності (тоді ще наївно сподівались, що тимчасово) на матеріальне забезпечення тої роботи.

За браком бажаючих працювати на посадах основних керівників гуртків (нема забезпечення – нема дітей, нема дітей – нема керівників гуртків згодних «сидіти на пороховій бочці» недостатньо активного відвідування занять), був знайдений єдиний, можливо, варіант: створення гуртків СЮТ на базі шкіл району. Позитивним боком такого варіанту є те, що досягається максимальне охоплення гуртковою роботою різних дітей із різних шкіл. І коли стверджується, скажімо, що в СЮТ є 550 дітей, то це різні діти, а не одні й ті ж, записані до різних гуртків, що є не рідкістю при концентрації роботи в одному місці.

Ще одним позитивом децентралізації гурткової роботи є співробітництво з директорами шкіл. Як не як, а школи мають спецрахунки, іноді мають шефські допомоги, батьківські кошти. Нехай не багато, але якась дещиця спрямовується на хоч і СЮТ-івський гурток, але ж для дітей своєї школи...

На пізнішому етапі співпраці зі школами виявився ще один значний позитив – використання шкільних комп’ютерних класів для позакласної роботи. Скажімо, на сьогодні, комп’ютерним наукам у позаурочний час навчаються понад 200 дітей району. Навіть коли б наша СЮТ мала комп’ютерний клас на 20 місць (не маємо ніякого) то ми змогли б охопити близько 60-ти дітей. А так, завдяки співробітництву зі школами, не маючи класу, щорічно забезпечуємо позакласну комп’ютерну підготовку такої значної кількості школярів.

На жаль, наявні і негативи при роботі з «винесеними» у школи гуртками. Найголовніший – утрудненість оперативної роботи з педколективом керівників гуртків. Також є нижчою результативність участі в обласних масових заходах. Адже важче формувати збірні колективи – перевага надається одній із шкіл, яка хоч і перемогла у районних змаганнях, але яка не здатна повноцінно суперничати з учнями прилуцьких, ніжинських і чернігівських коледжів, інститутів, що приїздять на обласні змагання.

Тож очевидно, що найважливішим завданням тисяч педагогів-позашкільників України є створення сприятливих умов для відвідування занять гуртківцями. А це можливо тільки за достатньої фінансової підтримки. У порожні класи, або в класи із застарілими комп’ютерами, іншим обладнанням, у класи, в яких нема найнеобхідніших для роботи матеріалів, діти не йдуть. Як би не «медитували» з цього приводу відповідні позашкільники-організатори, і які б завдання не ставились перед ними з боку держави.

Яскравим практичним підтвердженням вище висловленого, стала діяльність Носівської СЮТ. Коли в 70-80 роки СЮТ забезпечувалась необхідними ресурсами – станція, як для установи з рядового райцентру, мала вражаючі результати роботи, розповідь лиш про частину якої тут наведено. Коли ж з початком 90-х років фінансування СЮТ звелось до заробітної плати та комунальних послуг із енергоносіями, то той самий керівник СЮТ, який привів її до зіркової слави у минулому, не зміг забезпечити втримання ним же досягнутого: відібрані і підготовлені ним тренери-керівники гуртків, щоб прогодувати сім’ї, подались за кращими заробітками до Києва, Польщі, Чехії. Швидко застаріла матеріальна база, зупинився транспорт, зникли стимули у дітей. Бо не стало чемпіонів, про яких говорило місто, район, писали журнали і газети.

Отож, склалося так, що після зіркової слави 70-х – 80-х років протягом дев’яностих Носівська СЮТ поступово стала однією, нехай навіть і з кращих, але «звичайних» станцій юних техніків у області.

На першому етапі відродження в 90-х роках виживанню мережі гуртків суттєво посприяли створені у школах гуртки технічного моделювання молодших школярів. Ці гуртки для наймолодшеньких діток наша СЮТ мала завжди. Просто в «роки слави» вони були малопомітними. Тепер саме вони стали кістячком мережі станції і всієї позашкільної роботи з техніки. Через ці гуртки пройшли сотні й сотні юні району. За відсутності забезпечення матеріалами, було прийнято рішення про «розсіювання» цих гуртків по школах району, де, за рахунок спецкоштів, батьків, місцевих меценатів, можна було сподіватися на виживання. Вижили. Вижили завдяки таким вічним ентузіастам, як Йосипович Юрійович Пероганич. Поповнили лави керівників гуртків у скрутний час Григорій Андрійович Буряк, Світлана Віталіївна Гошко, Ірина Михайлівна Пузанова, Любов Олексіївна Руденко, Валентина Михайлівна Мужченко. Саме вони «з нічого» створювали шедеври для обласних виставок, готували команди і конструювали експонати. Навчалися самі, і навчали інших. Вони одними з перших зрозуміли, що марно чекати від держави, бодай, найелементарнішої допомоги. Вони могли відмовитися, але видно так і не змогли знайти слів, щоб пояснити «про вічні державні труднощі з бюджетом» допитливим оченяткам діток, які з нетерпінням чекають на кожне заняття, і які у своєму наставникові вбачають конкретну тьотю Валю, чи тьотю Іру і чекають від неї чергового сконструйованого щоденного маленького дива. Спасибі їм, на відміну від багатьох «державників», за роботу і за совість.

Наприкінці 90-х у школах з’являються комп’ютери і діти тягнуться до опанування новою справою. Для задоволення цього потягу СЮТ організовує і відкриває гуртки комп’ютерної справи. Знову ж таки, на базі шкіл, бо в базовому приміщенні Носівської СЮТ не тільки наприкінці 90-х, а й по сьогодні нема не те що комп’ютерного класу, а навіть звичайного комп’ютера – проза життя…

До наших кращих керівників гуртків комп’ютерників, які започатковували справу на Носівщині, слід віднести Василя Васильовича Кияницю, Сергія Григоровича Зеленяка, Сергія Михайловича Микулу, Івана Івановича Скрипчинського, Юрія Миколайовича Кратка, Юрія Володимировича Ляшка, Віталія Володимировича Шейка з Червоних Партизан. Ці ентузіасти першими придбали, чи виготовили власноруч комп’ютери «Микроша», «ZX-Spectrum», «Поиск» і, навчаючись самі, розпочали навчати дітей, як у стінах СЮТ, так і на базі своїх шкіл.

Із середини першого десятиліття нового сторіччя, з появою шкільних кабінетів інформатики, до когорти педагогів-комп’ютерників приєдналися (або замінили) нові керівники гуртків: носівчани В’ячеслав Станіславович Пуха, Сергій Володимирович Левченко, Ігор Борисович Гавриленко, Михайло Миколайович Макаренко з Червоних Партизан, Яків Степанович Гальченко зі Степових Хуторів, Лідія Володимирівна Авдеєнко та Наталія Павлівна Талалаївська з Мрина, Володимир Володимирович Бувайлик з Плоского. На сьогодні до кращих наших наставників юних комп’ютерників слід віднести носівчанок Юлію Володимирівну Кириленко, Аллу Анатоліївну Утву, Віктора Володимировича Черевка.

Із приходом у 2003-му році в Носівську СЮТ Надії Олександрівни Довбиш суттєво пожвавилась методична робота. Як в станції, так і в районі. Особливо ретельно стали готуватися методичні розробки. На 7-12 таких розробок щорічно поповнюється скарбничка СЮТ. Між керівниками гуртків проводиться конкурс на кращі розробки. Роботи переможців – направляються на обласний та республіканський конкурси, здобуваючи і там визнання та нагороди. Найбільше таких перемог, як і годиться, у методиста та директора СЮТ. Але й роботи керівників гуртків Л.Ф. Фесенко, Л.В. Авдеєнко, Ю.В. Кириленко, А.А. Утви, С.М. Кебкал, І.Б. Гавриленка, Т.В. Лисенко, Н.О. Мозгової незмінно у числі кращих.

Сьогодні Носівська СЮТ одна з небагатьох в області, яка регулярно організовує і проводить районні змагання з технічного моделювання молодших школярів, фітодизайну, з WEB-дизайну та комп’ютерного малюнка. На змагання і очні конкурси прибувають не менш як по десять-дванадцять команд.

Великого методичного обслуговування потребують щорічні районні виставки з науково-технічної творчості, декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва, виробів молодших школярів, фітодизайну. Відроджуються районні фотоконкурси і вже є перші успіхи. Надія Олександрівна Довбиш фахово справляється зі своїми обов’язками по підготовці, організації і проведенню інших багаточисельних масових заходів, семінарів.

У 2011 році Носівська СЮТ успішно пройшла Державну атестацію на здійснення освітньої діяльності у галузі позашкільної освіти до 2021 року. У підготовці матеріалів до цієї атестації найвизначніший вклад Надії Олександрівни. А ще вона неодмінно встигає з дітками її гуртків щорічно підготувати два-три експонати, які обов’язково прикрасять експозицію республіканської виставки.

Живе джерельце в роботу Носівської СЮТ влилось з приходом на посаду штатного керівника гуртків молодої вчительки народознавства Ольги Федорівни Довбиш. Будучи дитиною батьків-позашкільників, і протягом навчання у Щорській школі №1, перепробувавши чи не всі напрями гурткової роботи в місцевій СЮТ і в Будинку школярів, вона з першого дня в Носівській СЮТ знала що робити, і як робити. За короткий час Ольга Федорівна організувала і очолила гуртки з фітодизайну, оригамі та паперопластики. На базі другої міської школи створила студію «Жовтий папуга», де, крім гурткової роботи, проводить майстер-класи для батьків, семінари для інших керівників гуртків. Вже має вихованців-призерів і переможців обласних і Всеукраїнських першостей. Нові запроваджені О.Ф. Довбиш напрямки у роботі СЮТ викликали жвавий інтерес і знайшли підтримку серед педагогів і школярів.

Багато добрих слів заслуговує праця інших керівників гуртків Носівської СЮТ. Насамперед це Олександр Михайлович Кащенко – столярна справа, Любов Василівна Василенко – природа і фантазія, Михайло Михайлович та Валентина Федорівна. Кривці – юні фото- та кінооператори, Юлія Володимирівна Кириленко – користувачі ПК, Алла Анатоліївна Утва – основи інформаційних технологій, Ірина Вікторівна Ріпа – паперопластика, Тетяна Валентинівна Лисенко – виготовлення сувенірів, Алла Михайлівна Кратко – образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво, Тетяна Миколаївна Градобик і Юлія Михайлівна Кривша – початкове технічне моделювання та інші.

Нажаль, на шляху до ще більш плідної роботи гуртків є найголовніша завада – практична відсутність матеріально-технічного забезпечення. Впродовж 20-ти років не виділяються кошти на ремонт базового приміщення. Керівництво СЮТ, її директор, багаторазово ставили ці питання на учительських конференціях, колегіях РДА, виходили на прямі зустрічі з головами РДА і відповідними заступниками голів ОДА, головами районних рад. Впродовж цих років практично щорічно писались листи-звернення до райво і планового відділу РДА про виділення відповідних коштів при закладці кошторисів на майбутні періоди. Чотири рази звертались про допомогу до народного депутата І.І. Куровського – все безрезультатно.

Дуже заважає перманентна плинність відповідальних посадових осіб. Тільки з 2000 року на посаді начальника районного відділу освіти змінились 5 осіб, посаді голови райради – 4 особи, голови адміністрації – 5 осіб. За таких умов практично неможливо планувати і розв’язувати процеси тривалого періоду, таких, як той же капремонт, приміром. Бо він не є «глобально-вражаючим» для потенційного виборця. То ж і виходить, що варто переконати, умовити і домовитись про необхідність капремонту СЮТ, замість її переселення, скажімо, як на цю посаду приходить інша особа, і все доводиться розпочинати спочатку… На жаль, це системне явище.

Не можна сказати, що директор СЮТ не має необхідного авторитету в районі. Впродовж останніх 20-ти років він депутат міської ради, його знають і поважають, його ім’я, поряд з іменами інших відомих земляків, увійшло до книги «Славні імена Носівщини», але в системі взаємостосунків, які вибудувались останніми роками між установами і владою, в системі, де велика роль вольових втручань з боку певних осіб, мало що можна вдіяти.

Отож, Носівській СЮТ залишається роками боротися за гідне існування. Як? Нижче наводиться запис виступу директора СЮТ на щорічній серпневій учительській конференції в 2010 році. Це страждання і біль керівника позашкільної установи, яку він неперервно очолює 40 років.

«Шановні колеги, доброго дня!

Дякую організаторам за можливість виступу надану позашкільникам. Бо минулого разу, запланований виступ Світлани Миколаївни з БДЮТ потрапив під скорочення – хтось із величезного начальства кудись спішив. Таке відношення до позашкільників з боку влади, сподіваюся, було в минулому.

Отже, фрагментарний звіт. Є у нас Настя Сало, учениця другої школи і активна наша «гуртківочка». От її досягнення в минулому навчальному році: перше місце у Всеукраїнській виставці декоративно-ужиткового мистецтва – диплом першого ступеня Українського державного центру позашкільної освіти, друге місце в однойменній обласній виставці і диплом обласного центру, перше місце в новорічно-різдвяній виставці і диплом обласного управління освіти, Грамота Національного еколого-натуралістичного центру і ще два дипломи обласного центру науково-технічної творчості. Вже не називаю її відзнаки за перемоги у районних заходах… Знаєте, колеги, далеко не кожний вчитель зібрав стільки відзнак за все життя, як ця талановита дівчинка впродовж лише одного навчального року. І вона у нас така не одна. Трішки менше мають досягнень учні цієї ж школи Аня Коваленко, Максим Сало, Аня Золотар, Аня Баришовець і Аліна Бойко, Яків Кащенко з Хотинівки. Тільки обласних призерів цьогоріч маємо понад два десятка.

Як з найкращого боку показує приклад плідної роботи з дітьми наш молодий, але з Божою іскрою, керівник гуртків Ольга Федорівна Довбиш. Організовуємо і проводимо семінари, виставки, конкурси. За допомогою Михайла Михайловича Кривця і його гуртківців зробили три фільми… І в тому, що як у звіті керівника відділу освіти було зазначено, «що СЮТ належить до кращих позашкільних установ області» – заслуга всіх, хто у нас працюють. Але це показова сторона нашої діяльності, яка лоскоче слух як причетних так і непричетних до подібних успіхів

А тепер дозвольте про невидиме для багатьох, хоч і не менш очевидне. Найголовніше – наша бідність. Освіти взагалі, а позашкільної – зокрема. Чим далі, тим більш неможливо працювати на якісні результати і вагомі досягнення. Ну коли ж, врешті, з’являться ті довгоочікувані кошти?

Декілька днів тому я був на обласній конференції. І у виступі Анатолія Андрійовича Заліського, і губернатора пана Хоменка, і пані Романової незмінно звучало націлення нас, низових керівників, на залучення позабюджетних коштів – шефів, меценатів-олігархів, батьків. А як практично те «залучення» відбувається?

Ну якщо зі школами і дитсадочками ще якось зрозуміло – зацікавленість батьків явна. Із позашкіллям – складніше. Діти заможних до нас здебільшого на ходять, бо батьки про них подбали, і вони дома мають і комп’ютери, і дорогі «мобілки-комунікатори». А за бажанням – і фото- та кінотехніку найкращу, яку позашкільна установа не матиме ніколи. І кінотеатри домашні і, навіть, повітряні кулі мають з дозволами на польоти. Отже, допомога батьків дітей, що до нас ходять (у сільській місцевості маємо понад 50 відсотків) могла б бути надто мізерною. А кажу «могла б бути», це тому, що і тієї нема. Бо, на жаль, як тільки мова заходить про якесь можливе фінансове сприяння, діти просто облишають ходити на гурток.

Показовий приклад. Першого червня, коли ми, до дня захисту дітей, на центральній площі Носівки робили виставку, хлопчакам дуже сподобалися авіамоделі виготовлені в гуртку майстра спорту України Віктора Васильовича Ювенка, і вони тут же вирішували записуватися до гуртка. І уявляєте, четвертокласники, вже записавшись, з не за віком дорослим виглядом облич, прискіпливо уточнювали, чи не платний, бува, гурток, бо, мовляв, батьки їх дома «повбивають», що позаписувались. Видно вже ж мають гіркий досвід?

А тепер проста задачка. Якщо з боку батьків і з боку держави матеріальної підтримки нема, то за чий рахунок були придбані матеріали для виготовлених у гуртках виробів? Допоможу із відповіддю – за рахунок керівника гуртка. А він у нас що, мільйонер-меценат? Але ж саме так і виходить, що основними спонсорами позашкільної роботи стають керівники гуртків.

Для унаочнення проблеми наведу приклад. От згадувана Ольга Федорівна Довбиш, діти якої, як кажуть, і лауреати, і чемпіони, на кожне заняття кожного свого гуртка (чи на філії в дитсадку, чи в школі №2) має роздати для роботи по 15-20 аркушів кольорового паперу, який, зазначу, суттєво дорожчий за офісний. Два заняття щотижня і шість груп. Хто слідкує за моїми словами не напружуйтесь, я вже десятки разів рахував: від 180 до 240 аркушів паперу на тиждень, або 15-20 пачок по 500 аркушів кольорового паперу на рік. Це, приблизно, півтори тисячі гривень з річної зарплати. А ще потрібні клеї, перевідний папір, ножиці, шила, картон, тканина…

І такі, або схожі, проблеми у кожного керівника гуртка і СЮТ і БДЮТ. Спитайте у присутніх тут Світлани Миколаївни, Ольги Матвіївни: де вони беруть матеріали? І як вони «радіють», коли замість 12-15 дітей на заняття приходять 20, або й більше – не проганятимеш же зайвих? Встановила держава норми наповнення гуртка, то зобов’язана їх забезпечити матеріально, а не умивати руки. А так, за рахунок керівника гуртка, та, можливо ще декого із свідомих батьків, можна встановлювати будь-які норми кількісного наповнення гуртка учнями. Та ще й відповідні органи залучати до підрахунку присутніх на занятті дітей – соромились би, чи що…

Можна спитати Світлану Миколаївну Кебкал почім ті фарби і лаки для її чудового Петриківського розпису макету старовинного самовара з набором чашок, всю механічну частину виготовлення якого здійснено школярами під керівництвом Олександра Михайловича Кащенка. Експонат цей, зроблений за власні кошти двох керівників, переміг на обласній виставці і нині демонструється в Державному центрі позашкільної освіти в Києві. Це стиснута «біографія» одного експонату. А їх ми щорічно подаємо «нагору» до п’яти і більше десятків.

Не стану втомлювати цифровими розрахунками, але не можу більше мовчати про прямі грошові витрати керівників гуртків. Хтось скаже: чому ж вони тоді так мучаться, нехай ідуть на іншу роботу… На жаль, саме так і вчинили більшість керівників гуртків з числа чоловіків і ми втратили у районі орієнтацію дітей за радіо-електронними, механічними і транспортними напрямами, столярну і слюсарну справи. На сьогодні хлопчаків з цими галузями не знайомлять і ніде не вчать. А тому ми вже зараз нерідко стикаємось з браком політехнічної підготовки молодих людей. Все частіше платимо гроші за «ремонти» техніки за які слід, як кажуть, руки «повідбивати» (в нашому районі трохи краще, правда, бо всі, хто зараз «ходять по людях», мають за плечима СЮТівський гарт – нема часу на аргументи з прізвищами щодо цього твердження).

Отже, внаслідок відсутності планового забезпечення гурткової роботи, у нас вимушено залишаються гуртки для роботи яких потрібно мінімум: комп’ютерні, малого моделювання, роботи з природним матеріалом – травичка, мох, гілочки, риб’ячі кісточки, камінці, черепашки, відходи упаковок тощо. Це добре, діти хоч чимось зайняті. Але ми, втративши технічну підготовку з високотехнологічних напрямів (у школі теж нема), своїх внуків і правнуків прирікаємо на життя у «бананово-сировинній» країні.

Тому, повертаючись до закликів наших очільників на залучення «олігархічних» коштів, впевнено кажу – не спрацює. Можна виклянчити якусь сотню-дві на проведення чогось одноразового, а планомірно і регламентовано – ні! Чому? Знову на прикладі з мого майже 20-річного депутатського досвіду: є на Козарському шляху кладовище. Громада, спасибі їй, за фінансової підтримки міської ради, взялися до справи його впорядкування. У день проводів (поминальний), ініціатори вирішили додатково пройти по кладовищу зі списком і простягнутою рукою. Людині, яка очолила цю місію, я попередньо підказав, хто може допомогти суттєво – це з числа тих, хто раз на рік приїздять з Києва на кладовище, маючи в столиці статки на мільйонну частку яких можна все кладовище «озолотити». І що? Саме «нові українці» дали найменше. Про одного з них активісти з обуренням розповіли, як після довгого копирсання у товстій пачці доларів, він таки знайшов п’ять гривень і простягаючи «прохачам», наказував, щоб його гроші пішли за призначенням, і… щоб ще і оці ось, біля його могилок, корчі викорчували. Пенсіонери крізь землю ладні були провалитися…

Приблизно отак і ми з Світланою Миколаївною (Трейтяк – авт.) з БДЮТ просимо гроші. Принизливо все це. Збираємо у торговому центрі на черговий районний конкурс. Одні і ті ж підприємці, зайняті своїми справами. Вони вже й не бажають вислуховувати куди потрібні гроші на цей раз. Принизливо. Державна установа не має жебракувати. І сподіватись на вирішення проблем випадковими подачками – нереально в наших умовах. Хто б до цього не закликав… Кошти для діяльності установи потрібні постійно, а не епізодично. Дітям згадуваної вище Ольги Федорівни потрібен папір щодня. І ми маємо і зобов’язані відродити державне забезпечення матеріалами позаурочної гурткової роботи.

І, нарешті, про наше базове приміщення. Багато років я просив (сподіваюсь, що Анатолій Григорович Красносільський пам’ятає) кошти на опалення СЮТ. Три роки тому, коли була, як тепер кажуть, «помаранчева влада», заслухали мене на колегії РДА і, нарешті, прийняли рішення про реконструкцію опалення СЮТ. Необхідні кошти виявилися не малими – 80-120 тисяч гривень, а потім ще чотири кочегари і вартість спаленого газу, який згоратиме щороку.

Тоді я нехитрими розрахунками доходжу висновку, що у десять разів дешевше придбати і встановити електроконвектори. Справа нова і ризикована, але ділюся ідеєю з заступником голови РДА. Гаряче і палке схвалення! - Роби! - А кошти? – кажу, – Робити ж треба доки

(читати закінчення)