Стали традиційними поїздки Носівських освітян до Львова. Ось і щойно з міста Лева повернулися 26 переповнених враженнями наших педагогів. Дійсно, Львів причаровує. Як з’ясувалося, понад дві третини нашої делегації – це ті, хто вже відвідували це місто у минулому, чи позаминулому роках. А це, зважаючи на порівняно не дешеві витрати на подібні поїздки, про щось таки свідчить?

Позаяк екскурсійні маршрути у Львові практично традиційні і більшість із нашої групи за ними вже мандрували, то тільки «новачки» та бажаючі організовано відвідали Старе Місто, музей зброї "Арсенал", Шевченківський Гай, Личаківське кладовище. Проте всі, як за звичай, обідали у ресторані «Золотий Вепр», залишивши обід у знаменитій «Криївці» на наступний день перебування.

Що ж привело до Львова тих, хто вже тут був і «все бачив і знає»? Найвлучніше на це запитання відповіли педагоги-дошкільники з нашого першого дитсадочка: «Приїхали подихати Львовом!». Подихати Львовом – саме на такому висновку спіймав і себе. Здавалось би, один з понад чверть сотні обласних центрів у нашій державі. Швидше малий, ніж великий. Живе, як і всі, за українським законодавством. І товари в маркетах, на базарах та ринках такі ж як і у Києві чи Донецьку – україно-російсько-китайсько-турецькі. І ціни на продукти, як кругом по Україні… То що ж знову й знову повертає до Львова тих, хто у ньому вже були? Чи тільки історія та архітектура, яка тут у всьому, що оточує приїжджаючого? Чи високоякісні, витончені смаки львівських шоколадів і кави? Можливо. Проте навряд, щоб посмакувати шоколадом чи попити кави їдуть сюди за сотні кілометрів тисячі й тисячі людей. І не тільки з України.

Після минулорічної поїздки я вже розповідав на цьому сайті про основні враження від відвідин. І до тої розповіді нема чого добавити – все і на сьогодні саме так: львів’ян не змінити! Вони такі є. Вони є українці за духом, культурою, світобаченням… Побувавши у Львові розумієш, що такою могла би бути вся Україна, аби не… не… не…

Місто неймовірно охайне і чисте. Не завдяки ретельній роботі комунальних служб, а завдяки охайному населенню. У цій поїздці я, як носівський депутат міськради, за внутрішнім покликанням викроїв годину, щоб проспостерігати за витоками охайності у центрі міста (Площа Ринок).

Як і будь де тут продаються смоктунці, морозиво, цукерки, горішки, напої… Все має обгортки, упаковки, а на площі (не один гектар!) – вітер не ганяє жодного папірця чи пластику. Чисто. Навіть східні наші сусіди-іноземці спочатку, за багатовіковою звичкою жбурнувши фантик додолу, здебільшого тут же його піднімають і несуть до урни. Не всі, але у переважній більшості. За тими ж хто смітить «хохлам» за покликом душі, обгортку, чи фантик від цукерки підніме із землі, не без презирства звичайно, і віднесе до урни звичайний львів’янин (чи львів’янка), які побачили це сміття. Правда неймовірно? Принаймні, щодо Носівки нашої… У нас тут на зауваження на кшталт «ваша дитина кинула обгортку на тротуар» у найвезучішому випадку почуєш: «За своїми дивись!». А щоб хтось прибрав «чуже» сміття – то взагалі нереально.

Колись мені довелося бути у Казані (російський Татарстан). Вразило те, що за сміттям не видно тротуарів і доріг! Вітер ганяє його місяцями то в один бік, то в інший. А тамтошні люди цього навіть не помічають. Для них це звично. Так от ми тут у Носівці, наче б і не з татарської Казані, але до Львову нам ой як далеко! І не стільки прикро за старих – їх вже пізно виховувати, як за молодь, яка смітить, руйнує, б’є з якимсь навіть викликом! Яка абсолютно впевнено залишає після себе на нашій міській площі їжу, серветки, пакети, тару, одноразовий посуд – неначе в ресторані, де є офіціанти, які приберуть. Чи це вже підросли ті дітки, чиї мами казали «за своїми дивись»?

У Львові не довелось побачити жодного понівеченого чи розбитого паркану. А у нас що діється біля славнозвісного «Голівуду», чи лікарні, чи спорткомплексу? Дійшли до того, що б’ють і ламають лавочки на яких самі ж сидять. Свого часу на згадуваній носівській площі були споруджені зелені острівці, обрамлені місцями для сидіння. Де ті місця? Мало, що були знищені лавочки, так почали руйнувати цегляну кладку!!! Якийсь верх дебілізму! Водяний фонтанчик-кран, який був встановлений для всіх – пийте, беріть воду, користуйтеся цілодобово і безкоштовно. Місяця не протримався…

У Львові повсюдно молодші поступаються місцем старшим, при найменшій потребі – пропонують допомогу. Варто спитати як кудись пройти, як вам детально і ввічливо пояснять усе необхідне. І будуть це робити доти, доки не впевняться, що ви все зрозуміли… Колись цим славився Ленінград. А от тепер, наш український Львів.

А витоки «львівської аури» я вбачаю у духовності і патріотичності львів’ян. Львів’янин гостро реагує на недобрі слова на адресу нашої держави. Це у той час, коли у нас нерідко можна почути твердження що «держави у нас взагалі нема». У Львові потужне християнство. Досить молодий водій нашої ж першої маршрутки, нас немало здивував, коли, перш ніж їхати, перехрестився. А потім у дорозі хрестився щоразу, коли проїжджав повз церкву, яких тут надто багато. І так увесь день. Не для хизування перед пасажирами хрестився – для себе. Я, не стаючи на бік жодної з релігій, можу впевнено свідчити, що така віруюча людина не битиме, не ламатиме, не матюкатиметься. І в сім’ї, і на роботі у неї лад. А коли таких людей у місті багато, то таким стає кістяк міста. І під нього змушені підлаштовуватися прихильники інших релігій і народів, яких у Львові теж немало.

З приватної розмови з нашим гідом паном Ігорем довідався, що найвпертіший опір чинять львів’янам-українцям львівські росіяни, яких у Львові не так вже й мало. Це люди, що спочатку боролись з «бандерівцями», категорично не сприймаючи нічого українського, а потім розселилися переважно у центральній частині міста, яка після війни виявилася майже пустою. Ці люди і їх діти на вулиці користуються підкреслено російською мовою, а на виборах голосують за комуністів. Довідався від п. Ігоря і про інші подробиці «львівської політичної кухні». При нагоді і за наявності часу цю розповідь доповню. Зазирайте на сайті в цю статтю згодом. Доповнення будуть.