Не передати б куті меду…
Останнім часом значна увага суспільства і його педагогічної складової спрямовується на посилення патріотичного виховання. Цілком виправдано, але… Якось аж занадто різко за це взялися у дитячих закладах. Не перестаратися б. Мій багатий педагогічний і життєвий досвід схиляє мене до висловлення певної перестороги у цій надто делікатній сфері. Бо ж загально відомо, що не можна заставити любити, або не любити, чи співчувати, або не співчувати. Ці почуття індивідуальні і мають визріти у кожного не за вказівкою, чи розпорядженням, а, як кажуть, за велінням серця. Бо так можемо й до щоквартальних звітів дожитися про кількість підготовлених патріотів.
У виховному процесі і зростанні особистості ще й по сьогодні далеко не все вивчено, щоб робити однозначні кальки і схеми для масового вжитку. І не слід вважати, що якщо ми, керівники навчальних закладів не напишемо відповідний наказ, то й патріотів у державі не буде. Будуть. І серед молоді будуть. І Гімн України вивчать. І співатимуть його не за чиєюсь спонукою.
Адже ми всі живі свідки старань Президента Ющенка у прищепленні поваги українців до Державних символів. Саме при Ющенкові і першому так званому помаранчевому Майдані багато хто вперше, услід за Ющенком, почали під час виконання Гімну України прикладати правицю до серця… Але прийшов Янукович, і ті люди, які вже традиційно і публічно і начебто на завжди навчилися робити такий простий і зрозумілий ритуал вшанування Державного Гімну, знову при його виконанні стояли з опущеними руками і вже навіть і не намагалися шепотіти його слова. Забули ритуал? – Ні! Боялись? – Так ніхто ж не переслідував. Тоді що? – Серце не давало команди відповідної. Висновок? Вивчання тексту і мелодії Гімну і, навіть, вміння його виконання не робить патріотами.
З іншого боку, хто навчав, спонукав чи підштовхував до виконання Гімну України футбольних ультрас? Хто «підштовхував» співати його десятки, сотні тисяч киян, які виходили на Майдан? Хто спонукав заспівати Гімн України юних курсантів Севастопольської академії військово-морських сил України, які впевнено знали, що їх за це відрахують з академії? Чи хто спонукав Ялтинських школярів до прикладання рук до серця і виконання Гімну України, коли з динаміків харчало окупаційне «слався отєчєство»?
Надто делікатна тема. Надто інтимна. Чи може хто сьогодні гарантувати, що не заслані в освіту держави «козачки», саме добре знаючи вікові особливості формування особистості, розпочали за чиєюсь командою процес збудження у дитячих душах протесту проти нав’язування? Тож спершу треба би кожному добре розібратися із собою, бо фальш, як відомо, діти відчувають значно гостріше за дорослих і реагують на неї відповідно.
Яка фальш? Та хоч би такий приклад. Днями Носівщина вшановувала пам’ять жертв Голодомору і жертв Майдану. Так звели у часі. Все як годиться. Збір працівників центрівських установ і школярів біля Меморіалу, районний будинок культури з концертом-реквіємом. Словом, як зазвичай у такій ситуації. І ось фінал траурного дійства: звучить «Гей, пливе кача…» і на екрані один за одним з’являються обличчя загиблих Героїв Небесної Сотні. І зал… сидить. Піднялися, щоб вшанувати пам’ять загиблих, всього декілька чоловік. Оце весь наш патріотизм. Сидячий патріотизм «бомонду» дорослої Носівки у присутності школярів міста. Саме тих, у котрих ми цей патріотизм маємо виховувати. Один такий випадок нівелює десятки патріотичних заходів, бо демонструє подвійність нашої моралі. Це дуже прикро. Прикро, що для багатьох патріотизм щось на зразок костюмчика, чи краватки – «одягається» відповідно до обставин. А в душі нема. Серце не підказало, що потрібно було вшанувати Героїв стоячи… Якщо кому й підказало, то не надало снаги виконати священний обов’язок сущого перед загиблим, бо інші, мовляв, продовжували сидіти.
Тож, шановні дорослі. І вчителі теж. Розберіться з собою. А вже тоді беріться за дітей. А мо й не треба. Вони і без наших старань відчують себе патріотами. Як відчули себе вже згадані севастопольські курсанти, чи ялтинські школярі. Їх там у зросійщеному Криму за часів Януковича точно ніхто патріотами України не виховував, скоріше навпаки.
P.S. Щойно, по телевізору, промайнув фрагмент вшанування єврокомісаром Йоханесом Ханом Героїв Небесної Сотні. У цей час, по вулиці Інститутській проходили київські школярі, які під впливом спогадів про недавні події на цьому місці, самовільно заспівали Гімн України. Високий гість з Європи помітив це і похвалив юних українців за патріотизм та пообіцяв, що Європа робитиме все можливе для підтримки України. Він висловив впевненість у майбутньому процвітанні держави, з огляду на таке підростаюче покоління. А тепер скажіть мені, чи заспівали б ці ж школярі, за умови, що їм щодня нагадували би дорослі і вчителі про цю необхідність? То ж бо…
Патріотичне виховання необхідне. Проте робити це слід з розумом і обережністю. Не передати б куті меду, як кажуть мудрі українці.
Слава Україні!
Василь Кияниця, директор Носівської СЮТ, депутат Носівської міської ради.
Інші публікації автора на місцеву тематику:
День Незалежності по Київськи і по Носівськи
Львівські замальовки-1
Львівські замальовки-2
Шевченко на грошах |
